Адміністративне правo і процес
ISSN: 2227-796X (Print), ISSN: 2617-8354 (Online)

Науково-практичний журнал‚ заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВʼЯ В УКРАЇНІ - Гревцова Р.Ю.

У статті розглядаються актуальні проблеми правового регулювання охорони громадського здоровʼя в Україні, зокрема необхідність побудови системи охорони громадського здоровʼя і вибору відповідних законодавчих рішень; створення інституційно-правової основи охорони громадського здоровʼя; оптимізація адміністративних процедур у сфері охорони здоровʼя; удосконалення правового регулювання надання первинної медичної допомоги; створення належного законодавчого підґрунтя для міжсекторальної взаємодії з метою зміцнення здоровʼя та інші проблеми.

В українській науці, зокрема в науці державного управління та правовій науці, проблемам правового регулювання охорони здоровʼя населення приділялася певна увага. Серед найбільш помітних досліджень вітчизняних учених-юристів у цій царині слід відзначити праці З. Гладуна [1] та Є. Фесенка [2], у яких досліджувалися питання відповідно адміністративно-правового регулювання та кримінально-правової охорони здоровʼя населення. Окремі питання правового регулювання охорони здоровʼя населення вивчалися і в працях інших учених.

Із входженням в активний науковий обіг в Україні концепту «громадське (суспільне) здоровʼя» («Public Health») зʼявилися роботи, в яких питання громадського здоровʼя досліджувалися насамперед під кутом зору соціальної медицини та державного управління. Ці питання розглядалися у працях Ю. Вороненка, Т. Грузєвої, Л. Жаліло, Д. Карамишева, Я. Радиша, В. Рудого, Н. Рингач, В. Москаленка, Г. Слабкого, І. Солоненка та інших фахівців у сфері соціальної медицини, організації охорони здоровʼя та державного управління. В. Рудий досить докладно розглянув і правові аспекти організації охорони здоровʼя, які є дотичними до громадського здоровʼя [3]. 

З огляду на важливість громадського здоровʼя для розвитку українського суспільства і держави, а також з урахуванням євроінтеграційних процесів і збільшення впливу глобалізаційних чинників існує потреба в комплексному дослідженні сучасного стану і перспектив розвитку правового регулювання охорони громадського здоровʼя в Україні. У межах цієї роботи ми позначимо деякі найбільш актуальні проблеми правового регулювання охорони громадського здоровʼя. 

Насамперед звернемося до поняття«громадське здоровʼя»(«Public Health»). Сучасне його визначення ґрунтується на дефініції Д. Ачесона (Acheson, 1988) та Всесвітньої організації охорони здоровʼя (ВООЗ), згідно з якою громадське здоровʼя – це «наука і мистецтво профілактики захворювань, продовження тривалості життя та зміцнення здоровʼя шляхом організованих зусиль суспільства» [4]. На нашу думку, громадське здоровʼя як мистецтво виявляється у практичній діяльності, зокрема в діяльності з надання допомоги та послуг у сфері громадського здоровʼя.

ВООЗ відзначає, що громадське здоровʼя фокусується на всьому населенні, а не на окремих пацієнтах і передбачає зацікавленість в усій системі, а не тільки у викоріненні певного захворювання [5]. Отже, у фокусі уваги громадського здоровʼя перебуває не індивідуальне здоровʼя (здоровʼя особи, яким опікується медицина), а здоровʼя населення. 

Слід відзначити, що поняття «громадське здоровʼя» не є тотожним за змістом поняттю «здоровʼя населення». Згідно із сучасним розумінням цих понять «здоровʼя населення» передбачає вивчення показників здоровʼя та впливу на них не лише «охороноздоровчих» чинників, а й інших детермінант здоровʼя населення (соціальних, культурних, економічних умов тощо), які «перебувають поза юрисдикцією громадського здоровʼя» [6, p. 9], у той час як «громадське здоровʼя» фокусується на профілактиці захворювань, травм, інвалідизації та поліпшенні здоровʼя населення за допомогою сприяння здоровому способу життя, медико-профілактичних заходів, захисту здоровʼя та оцінювання стану здоровʼя населення [6, p. 63]. Водночас дослідники звертають увагу на доцільність застосування громадським здоровʼям підходу, притаманного здоровʼю населення, який враховує широкий спектр умов, що визначають здоровʼя населення, з метою їх поліпшення [7, p. 2, 3]. 

Наведене вище дає можливість зробити висновок, що громадське здоровʼя є галуззю науки і практичної діяльності, яка сфокусована на здоровʼї населення, спрямована на профілактику захворювань, продовження тривалості життя та зміцнення здоровʼя і втілює цю мету за допомогою організованих зусиль суспільства. 

Надзвичайно важливими для розуміння концепту громадського здоровʼя є його функції. Європейський офіс ВООЗ відносить до них дослідження стану здоровʼя та добробуту населення; моніторинг загроз для здоровʼя та надзвичайних ситуацій; захист здоровʼя, зокрема від ризиків, повʼязаних із довкіллям, виробничих ризиків, забезпечення безпеки харчових продуктів тощо; зміцнення здоровʼя, зокрема вжиття заходів, спрямованих на вирішення соціально-детермінованих проблем і нерівності в питаннях здоровʼя; профілактику захворювань, зокрема їх ранню діагностику; забезпечення належного управління у сфері охорони здоровʼя; залучення суспільства до вирішення питань, повʼязаних з охороною здоровʼя, та інші. Усі вони зосереджуються навколо трьох основних царин – збереження здоровʼя, попередження захворювань та зміцнення здоровʼя [8]. 

До предметної сфери громадського здоровʼя належать організація охорони здоровʼя в розрізі забезпечення профілактики захворювань, зміцнення здоровʼя та створення умов для максимально біологічно можливої тривалості життя; забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення; боротьба з неінфекційними захворюваннями, зокрема такими соціально значущими неінфекційними захворюваннями, як серцево-судинні та онкологічні; здоровʼя матері і дитини; репродуктивне здоровʼя; психічне здоровʼя; медико-соціальні проблеми травматизму; боротьба з шкідливими звичками (тютюнопалінням, зловживанням алкоголем) та захворюваннями, що повʼязані з нездоровим способом життя (наприклад, ожирінням); питання здорового харчування; екологічне громадське здоровʼя; забезпечення біобезпеки і боротьба з біотероризмом; інші питання.

Неабияку роль у регулюванні відносин, що складаються у сфері громадського здоровʼя, відіграє право. Зарубіжні дослідники піддали це питання ґрунтовному аналізу. Аналізуючи досягнення громадського здоровʼя у США протягом XX століття і роль у них права, американські дослідники Е. Маултон, Р. Гудмен та В. Пармет (A. Moulton, R. Goodman, W. Parmet, 2007) відзначають, що внесок права в ці досягнення був незамінним [9, p. 13].

Широкого визнання серед зарубіжних юристів та фахівців інших галузей, дотичних до сфери громадського здоровʼя, набув концепт «права громадського здоровʼя» («Public Health Law»). Пропонуючи дефініцію права громадського здоровʼя, один із провідних теоретиків права охорони здоровʼя Л. Гостін (L. Gostin, 2008) фокусує увагу на визначенні правом громадського здоровʼя функцій та обовʼязків держави (у співробітництві з її партнерами – закладами охорони здоровʼя, бізнесом, громадами, засобами масової інформації, академічними колами) щодо забезпечення умов для зміцнення здоровʼя населення, а також підстав і меж обмеження державою прав і охоронюваних законом інтересів особи в інтересах суспільства. За Л. Гостіном, основною функцією права громадського здоровʼя є сприяння досягненню найвищого можливого рівня фізичного і психічного здоровʼя населення відповідно до цінностей соціальної справедливості [10, p. 4]. Функції та завдання права громадського здоровʼя, зокрема забезпечення справедливого балансу між правами людини й охоронюваними законом інтересами та публічними інтересами у сфері громадського здоровʼя, є надзвичайно актуальними і для України.

Зрозуміло, що рамки статті є затісними для дослідження стану правового регулювання відносин у сфері охорони громадського здоровʼя в Україні. Тож, як зазначалося вище, у цій роботі ми позначимо деякі з основних проблем правового регулювання відносин у вказаній сфері, що видаються нам найбільш актуальними. 

Чинне законодавство України наразі не містить визначення поняття «громадське здоровʼя». Водночас воно закладає правові засади охорони тих цінностей, якими опікується громадське здоровʼя, і так чи інакше регулює весь спектр відносин, що входять до предметної сфери громадського здоровʼя. 

Стаття 49 Конституції України передбачає право кожного на охорону здоровʼя [11]. Право на здоровʼя (охорону здоровʼя) визнано й універсальними та регіональними міжнародними договорами, згода на обовʼязковість яких дана Верховною Радою України. У контексті громадського здоровʼя велике значення має Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. [12]. Стаття 12 зазначеного Пакту передбачає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоровʼя. У п. 4 Зауважень загального порядку № 14 (2000) щодо права на найвищий досяжний рівень здоровʼя, прийнятому Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав, вказується на те, що право на здоровʼя поширюється на основоположні детермінанти здоровʼя, до яких належать харчування, житлові умови, доступ до безпечної питної води та належних санітарних умов, безпечні та здорові умови праці і здорове навколишнє середовище [13]. 

Норми статті 283 Цивільного кодексу України [14] та статті 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоровʼя» (далі – Основи) [15], які також установлюють право особи на охорону здоровʼя, ураховують конституційні гарантії та міжнародні стандарти. Так, стаття 6 Основ передбачає низку елементів права на охорону здоровʼя, включаючи життєвий рівень; безпечне для життя і здоровʼя навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медичну допомогу; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоровʼя і здоровʼя населення, включаючи наявні і можливі фактори ризику та їх ступінь; тощо. Визначаючи правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоровʼя в Україні, Основи встановлюють основні принципи охорони здоровʼя, серед яких визначаються попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоровʼя, що є особливо важливим для громадського здоровʼя. Відповідно до статті 5 Основ охорона здоровʼя визнається загальним обовʼязком суспільства та держави. 

Водночас однією з ключових проблем вітчизняної охорони здоровʼя, зокрема охорони громадського здоровʼя, є відсутність в Україні системи охорони здоровʼя, яка б належним чином функціонувала та розвивалася, а тому зазначені вище норми Основ набули дещо декларативного звучання. Ми погоджуємося з твердженням О. Богомолець про те, що «системи охорони здоровʼя в Україні, на жаль, не існує. На державному рівні ми маємо лише систему надання медичної допомоги за фактом захворювання…» [16, c. 17]. 

У більшості країн світу громадське здоровʼя (громадська охорона здоровʼя) є важливою складовою системи охорони здоровʼя. Як зазначає Х. Мартін-Морено (J. Martin-Moreno, 2011), «громадське здоровʼя утворюється усім суспільством, а не тільки системою охорони здоровʼя, …але воно також перебуває в системі охорони здоровʼя» [17]. 

Зарубіжні дослідники звертають увагу і на систему самого громадського здоровʼя (систему охорони громадського здоровʼя). На думку вчених, системи охорони громадського здоровʼя «включають широкий спектр державних, приватних та некомерційних організацій, а також фахівців з багатьох дисциплін, кожен з яких (окремо або разом) є зацікавленим у здоровʼї громади та чинить на нього вплив» [18, p. 169]. 

Побудова нової системи охорони здоровʼя, зокрема системи охорони громадського здоровʼя, вимагає відповідних законодавчих рішень. Для вибору оптимальних рішень потрібно ретельно проаналізувати чинне законодавство України, що стосується громадського здоровʼя, та зарубіжний досвід, які є предметом окремого дослідження. Наразі відзначимо, що Основи містять низку засадничих положень щодо охорони громадського здоровʼя. Питанням охорони громадського здоровʼя присвячено повністю або частково кілька розділів Основ. Проте через надто загальний, декларативний характер багатьох з положень Основ, що стосуються охорони громадського здоровʼя, відсутність належної уваги до всіх структурних елементів системи охорони громадського здоровʼя та їхніх функцій, а також інші недоліки Основи в нині чинній редакції вже не здатні забезпечити розбудову сучасної системи охорони громадського здоровʼя в Україні.

В експертному середовищі обговорюється думка про необхідність розроблення й ухвалення Закону України «Про громадське здоровʼя та забезпечення епідемічного благополуччя населення України» (пропозиції громадської ініціативи «Реанімаційний пакет реформ») [19] або «Про громадське здоровʼя» (пропозиція експертів Стратегічної дорадчої групи з питань реформування системи охорони здоровʼя України) [20]. Подібні законодавчі акти були ухвалені в низці країн Європи, зокрема в деяких пострадянських країнах. Так, 2007 року в Грузії було прийнято Закон «Про громадське здоровʼя» [21], 2009 року в Республіці Молдова – Закон «Про державний нагляд за громадським здоровʼям» [22]. 

Водночас, ураховуючи потребу забезпечення системності законодавства, що регулює відносини з приводу охорони громадського здоровʼя, яке крім Основ налічує цілу низку інших законів та підзаконних актів, слід розглянути й варіант внесення відповідних змін до Основ. Як відзначає І. Биля-Сабадаш, «в аспекті інтенсифікації нормотворчої діяльності слід акцентувати увагу на тому, що потрібно скорочувати до мінімуму кількість нормативно-правових актів з одного й того ж питання; по можливості відбивати в єдиному укрупненому акті основи правового регулювання певної сфери суспільних відносин; вносити всі подальші зміни та доповнення з того ж питання до тексту основного нормативного правового акта, а не видавати нові самостійні акти, які будуть тільки ускладнювати і захаращувати нормативно-правовий матеріал. Постійне зростання нормативно-правових актів, що перетинаються за предметом правового регулювання… порушує і послаблює системні властивості законодавства» [23, с. 25].

Проте який би варіант не був обраний, одним з питань, що потребує чіткого законодавчого врегулювання, є компетенція і повноваження субʼєктів публічної адміністрації у сфері охорони громадського здоровʼя та засади їх взаємодії.На нашу думку, координацію зусиль у сфері громадського здоровʼя має здійснювати центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони здоровʼя. Це підтверджує досвід зарубіжних країн. Так, згідно із Законом Республіки Молдова «Про державний нагляд за громадським здоровʼям» (ст. 10) Міністерство охорони здоровʼя «координує діяльність у галузі громадського здоровʼя в охороні здоровʼя та поза нею» [22].

Ефективне виконання цього завдання вимагає позбавлення Міністерства охорони здоровʼя України не властивих йому функцій (здійснення державних закупівель, утримання освітніх закладів тощо) та реорганізації його структури відповідно до європейських норм і принципів, що передбачено у Плані заходів Міністерства охорони здоровʼя України з виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України та Коаліційної угоди 2015 року [24].

Окрім «менеджера» системи охорони здоровʼя і «координатора» системи охорони громадського здоровʼя потрібен, за влучним висловом проф. О. Гульчій, і «мозок» системи – інститут громадського здоровʼя [25]. Дослідниця звертає увагу на підтвердження зарубіжним досвідом необхідності «блоку наукового регулювання», який «займається напрацюванням даних, аналізує їх, на підставі чого й приймаються управлінські рішення» Міністерством [25].

Наріжним каменем системи охорони здоровʼя загалом і громадського здоровʼя зокрема є первинна медична допомога. В Алма-Атинській декларації, прийнятій на Міжнародній конференції з первинної медико-санітарної допомоги 1978 року, зазначається, що первинна медична (медико-санітарна) допомога виконує головну функцію національної охорони здоровʼя і є її центральною ланкою. Вона «є першим рівнем контакту окремих осіб, родини і громади з національною системою охорони здоровʼя, максимально наближає медико-санітарну допомогу до місця проживання і роботи людей і становить собою перший етап безперервного процесу охорони здоровʼя народу» [26]. 

Український законодавець визнав, що «за рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоровʼя, підготовленими на основі кращого світового досвіду, лише розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини дасть змогу істотно вплинути на поліпшення демографічної ситуації, досягнути справедливого розподілу і раціонального використання бюджетних коштів» [27]. Проте серйозною проблемою залишалася значна диспропорція в розподілі коштів між первинною, з одного боку, та вторинною (спеціалізованою) медичною допомогою, з іншого. Так, частка, що виділялася на потреби сектору первинної медичної допомоги, в Україні становила менше 15% від загального обсягу ресурсів системи охорони здоровʼя, у той час як у розвинутих європейських кранах вона складає 25–30% від загального обсягу ресурсів системи охорони здоровʼя [28]. 

В Україні було зроблено спроби сформувати і налагодити функціонування первинної медичної (медико-санітарної) допомоги. Протягом 2011–2013 рр. були зроблені певні кроки щодо розмежування рівнів надання медичної допомоги та перерозподілу ресурсів між закладами охорони здоровʼя, що надають медичну допомогу різних рівнів. Нові організаційно-правові та фінансово-економічні механізми почали відпрацьовуватися у «пілотних регіонах» – Вінницькій, Донецькій, Дніпропетровській областях та м. Києві [29] і фактично охопили більшість областей [30, с. 13]. Станом на початок 2014 р. у пілотних регіонах сформовано мережу закладів охорони здоровʼя, які надають первинну медичну допомогу [31]. Ці процеси супроводжувалися створенням певної законодавчої бази – Закону України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоровʼя у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» (далі – «Закон про пілоти») [29], Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоровʼя щодо удосконалення надання медичної допомоги» [32], цілої низки підзаконних актів. Водночас, як зазначається в Доповіді правозахисних організацій «Права людини в галузі охорони здоровʼя –2013», «впровадження реформи без визначення джерел фінансування, без зрозумілого для населення та медичних працівників плану реформи призвело до погіршення доступу населення до медичних послуг, що порушило право широких верств населення на кваліфіковану медичну допомогу. Волюнтаристське, «реформаторське» впровадження інституту сімейного лікаря замість чинної системи амбулаторної первинної допомоги, знов-таки без достатніх джерел фінансування, спричинило руйнування роками створеної системи взаємодії «лікар-хворий» [30, с. 19]. 

Існує нагальна необхідність в оцінюванні результатів уже проведених змін, припиненні практик, які виявилися хибними і негативно позначилися на захищеності прав людини у сфері охороні здоровʼя, та продовженні того, що ґрунтується на кращому зарубіжному досвіді і відповідає вітчизняним реаліям. 

Серед невідкладних завдань, що стоять перед законодавцем, є вирішення проблеми правової невизначеності, в якій опинилися заклади охорони здоровʼя первинного рівня медичної допомоги, створені відповідно до Закону про пілоти, що втратив чинність 1 січня 2015 р., через відсутність відповідного «законодавчого втручання». 6 лютого 2015 р. народними депутатами України О. Богомолець, О. Корчинською, О. Мусієм та ін. подано проект Закону про порядок продовження реформування системи охорони здоровʼя у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві [33], який має бути невідкладно опрацьований і розглянутий.

Розвиток первинної медичної допомоги, так само як і медичної допомоги інших рівнів, а також розвиток різних видів медичної допомоги і послуг, що входять до «сфери відповідальності» охорони громадського здоровʼя, вимагає істотного удосконалення адміністративних процедур у сфері охорони здоровʼя (ліцензійно-дозвільних, атестаційних процедур тощо) у напрямку їх оптимізації. Наразі невиправдані адміністративні барʼєри, зокрема у сфері ліцензування медичної практики, стають на заваді розвитку сучасних форм господарювання в охороні здоровʼя. Так, надмірні вимоги до ліцензіатів – фізичних осіб-підприємців (наявність приміщення, площа і розташування якого відповідали б ДБН В.2.2-10-2001 «Будинки і споруди. Заклади охорони здоровʼя»; наявність вищої кваліфікаційної категорії із заявленої лікарської спеціальності для можливості прийому на роботу інших лікарів тощо) [34] перешкоджають молодим лікарям загальної практики – сімейної медицини, готовим до застосування найкращого європейського досвіду з медичного обслуговування населення і нових фінансових механізмів, отримати ліцензію на право провадження господарської діяльності з медичної практики. Невипадково науковці наголошують на необхідності оптимізації, «спрощення порядку ліцензування та створення сприятливих умов діяльності сегменту медичних послуг» [35, c. 9]

Нагадаємо, що зміцнення системи охорони здоровʼя та її потенціалу, зокрема шляхом впровадження реформ, подальшого розвитку первинної медико-санітарної допомоги та навчання персоналу, є одним з пріоритетів співробітництва між Україною і ЄС у сфері громадського здоровʼя, окреслених у ст. 427 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода про асоціацію ) [36].

В Угоді про асоціацію окремо відзначаються деякі спеціальні інститути громадського здоровʼя. Йдеться насамперед про попередження і контроль над інфекційними хворобами – такими, як ВІЛ/СНІД і туберкульоз, й підвищення готовності до ризику спалахів високопатогенних хвороб та імплементацію Міжнародних медико-санітарних правил, а також про попередження і контроль за неінфекційними хворобами шляхом обміну інформацією та кращими практиками, пропагування здорового способу життя, визначення основних детермінант здоровʼя та проблем у галузі охорони здоровʼя, наприклад, здоровʼя матері і дитини, психічне здоровʼя, алкогольна та тютюнова залежність [36]. 

Варто відзначити, що Україна має досить значний досвід запобігання інфекційним захворюванням і боротьби з ними, а також законодавчого регулювання відповідних відносин. Вони зокрема врегульовані нормами Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» [37], Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [38], Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2009–2015 роки» [39]. Окремими законами встановлюються засади протидії ВІЛ/СНІДу і туберкульозу. Водночас законодавство з питань боротьби з інфекційними захворюваннями потребує вдосконалення. Відзначається необхідність у його приведенні відповідно до нині чинної редакції Міжнародних медико-санітарних правил ВООЗ, у реформуванні системи екстреного реагування на спалахи карантинних інфекцій тощо [40, с. 64–65]. 

Також відзначимо, що у сфері профілактики інфекційних захворювань і боротьби з ними (наприклад, за допомогою вакцинації, карантинних заходів) чи не найбільш рельєфно виявляється «основний конфлікт», який праву громадського здоровʼя доводиться вирішувати на теоретичному рівні й на рівні законотворчої та правозастосовної діяльності. Йдеться зокрема про «межі повноважень держави щодо обмеження автономії, приватності, свободи, майнових та інших охоронюваних законом інтересів фізичних осіб для загального блага» (Л. Гостін, 2008) [41, p. 1]. «Праволюдинний» вимір громадського здоровʼя на вітчизняному ґрунті, межі втручання держави в права людини й охоронювані законом інтереси для захисту публічних інтересів у сфері громадського здоровʼя потребують ретельного дослідження. Безперечно, це стосується не тільки інфекційних захворювань, а й інших секторів громадського здоровʼя (наприклад, боротьби з деякими неінфекційними захворюваннями). 

У певних секторах громадського здоровʼя Україною досягнуто досить значних успіхів. Так, ВООЗ визнала Україну одним зі світових лідерів у сфері боротьби з тютюнопалінням [42], що досягнуто зокрема за рахунок створення належної законодавчої бази, яка визначає засади обмеження місць куріння тютюнових виробів, підвищення ставок акцизу на тютюн тощо. В інших сферах (зокрема у сфері боротьби з деякими соціально значущими неінфекційними захворюваннями – наприклад, онкологічними захворюваннями) ситуація потребує належного організаційного та законодавчого реагування. 

Запорукою успішності такого реагування є міжсекторальна взаємодія для зміцнення здоровʼя (intersectoral action for health), яка полягає у «включенні декількох секторів, на доповнення до сектору охорони здоровʼя, при формуванні і реалізації державних політик, спрямованих на поліпшення якості життя» [43]. Саме міжсекторальна взаємодія може забезпечити широке застосування підходу «охорона здоровʼя у всіх політиках держави», важливість чого випливає з Угоди про асоціацію (ст. 427) [36]. Зарубіжні дослідники звертають увагу на те, що законодавство разом з іншими засобами і механізмами може мати помітний вплив на міжсекторальну взаємодію, визначаючи її інституційні засади [44, p. 16].

На нашу думку, принципово важливим для розвитку охорони громадського здоровʼя в Україні є законодавче закріплення вимоги щодо необхідності врахування потреб охорони здоровʼя в усіх політиках держави, зокрема шляхом вказівки на це в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» [45], у який слід внести відповідні зміни. Як уже зазначалося, потрібно створювати законодавче підґрунтя для координації міжсекторальної взаємодії, спрямованої на підвищення рівня громадського здоровʼя. Не менш важливими є і зміни до законодавства, що відбиватимуть результати такої взаємодії. 

Побудова в Україні системи громадського здоровʼя, створення інституційних механізмів, вирішення проблем різних секторів громадського здоровʼя вимагають належного законодавчого забезпечення, що в свою чергу потребує подальших наукових досліджень у царині права громадського здоровʼя. 

Список використаних джерел:

1. Гладун З. С. Адміністративно-правове регулювання охорони здоровʼя населення в Україні : монографія. / З. С. Гладун. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 720 с.

2. ФесенкоЄ. В. Злочини проти здоровʼя населення та системи заходів, що забезпечують його охорону : монографія / Є. В. Фесенко. – К.: Атіка., 2004. – 280 с.

3. Рудий В. М. Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоровʼя в Україні / В. М. Рудий. – К.: Сфера, 2005. – 272 с. 

4. «Public Health Services». World Health Organization, 2014 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.euro.who.int/en/health-topics/Health-systems/public-health-services.

5. «Public Health Services». World Health Organization, 2014 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.who.int/trade/glossary/story076/en/.

6. «A Framework for Core Functions in Public Health: Resource Document», Population Health and Wellness, Ministry of Health Services, Province of British Columbia, March 2005, 103 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.health.gov.bc.ca/library/publications/year/2005/core_functions.pdf.

7. «The Future of Public Health in the 21st Century: Report Brief» The Institute of Medicine, November 2002, 8 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iom.edu/~/media/Files/Report%20Files/2002/The-Future-of-the-Publics-Health-in-the-21st-Century/Future%20of%20Publics%20Health%202002%20Report%20Brief.pdf.

8. «The 10 Essential Public Health Operations». World Health Organization, Regional Office for Europe, 2014 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.euro.who.int/en/health-topics/Health-systems/public-health-services/policy/the-10-essential-public-health-operations.

9. А. Moulton, R. Goodman, W. Parmet, «Perspective: Law and Great Public Health Achievements» in Law in Public Health Practice (Richard A. Goodman et al. eds., New York: Oxford University Press, 2007).

10. Gostin, Lawrence O. Public health law: Power, duty, restraint. – 2nd ed. – Berkeley: University of California Press, 2008, 800 p. 

11. Конституція України: Закон від28 червня 1996 р. №254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 

12. Про економічні, соціальні і культурні права: Міжнародний пакт від 16 грудня 1966 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.igfm.org.ua/dokumenti/m-zhnarodnii-pakt-pro-ekonom-chn-sots-aln-kulturn-prava.

13. General Comment No. 14 (2000): The Right to the Highest Attainable Standard of Health (Art. 12 of the Covenant), UN Committee on Economic, Social and Cultural Rights [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nesri.org/sites/default/files/Right_to_health_Comment_14.pdf.

14. Цивільний кодекс України: Закон, Кодекс від 16 січня 2003  р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356.

15. Основи законодавства України про охорону здоровʼя: Закон України від19 листопада 1992 р. №2801-XII // Відомості Верховної Ради України. –1993. – № 4. – Ст. 19. 

16. Богомолець О. В. Створення громадянських структур ранньої діагностики та профілактики захворювань як невідʼємна складова реформи вітчизняної системи охорони здоровʼя / О. В. Богомолець // Другий Всеукр. конгрес з мед. права, біоетики і соц. політики з міжн. участю 14-15 квітня 2011 р., м. Київ: Зб. тез доповідей (Наук.-практ. видання) / Упор. к.ю.н. Гревцова Р. Ю., д.м.н. Степаненко А. В. – К.: Видавництво «КІМ», 2011. – 132 с. – С. 17.

17. Martin-Moreno J. A systematic approach to public health operations and services: Towards positive coordination with health care and other services. World Health Organization, Regional Office for Europe, Andorra, 9–11 March 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.euro.who.int/__data/assets/pdf_file/0003/135507/JMM_PHS_strengthenings.pdf?ua=1.

18. J. Childress, R. Faden, R. Gaare, L. Gostin, J. Kahn, R. Bonnie, N. Kass, A. Mastroianni, J. Moreno, and P. Neiburg «Public Health Ethics: Mapping the Terrain» Journal of Law, Medicine and Ethics, 30 (2002): 169–177 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.virginia.edu/ipe/docs/Childress_article.pdf.

19. Реанімаційний пакет реформ. Дорожня карта реформ для Верховної Ради VIII скликання [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://dl.dropboxusercontent.com/u/21472683/Dorozhnya_Karta_Reform_RPR.pdf

20. Стратегічна дорадча група. Стратегія медичної реформи України: презентація [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://healthsag.org.ua/2014/12/22/prezentatsiyi-z-publichnogo-obgovorennya-proektu-strategiyi-shho-vidbulosya-19-grudnya-2014-roku/ .

21. Об общественном здоровье: Закон Грузии от 27 июня 2007 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.matsne.gov.ge.

22. О государственном надзоре за общественным здоровьем: Закон Республики Молдова от 3 февраля 2009 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lex.justice.md/ru/331169/.

23. Биля-Сабадаш І. О. Нормотворча техніка як інструмент забезпечення системності законодавства / І. О. Биля-Сабадаш // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 24–33 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2010_1_6.pdf.

24. План заходів Міністерства охорони здоровʼя України з виконання Програми діяльності Кабінету міністрів України та Коаліційної угоди 2015 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.apteka.ua/uploads/2014/12/318463.html

25. Гульчій О. П., Короленко В. В. Громадське здоровʼя в Україні: вершник без голови? – Ваше здоровʼя. – № 46–7 [1277–1278] від 14 листопада 2014 р. – С. 10-11 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.vz.kiev.ua/gromadske-zdorovya-v-ukra%D1%97ni-vershnik-bez-golovi/.

26. Алма-Атинская декларация. Принята на международной конференции по первичной медико-санитарной помощи 12 сентября 1978 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.euro.who.int/__data/assets/pdf_file/0007/113875/E93944R.pdf.

27. Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2011 року: Закон України від 22.01.2010 №1841-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 13. – Ст.126. 

28. Рекомендації парламентських слухань на тему «Сучасний стан, шляхи і перспективи реформи у сфері охорони здоровʼя України»: Проект // Аптека. – 4 грудня 2014 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.apteka.ua/article/253443.

29. Про порядок проведення реформування системи охорони здоровʼя у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві: Закон України від 7 липня 2011 р. №3612-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 12-13. – Ст. 81. 

30. Права людини в галузі охорони здоровʼя – 2013: Доповідь правозахисних організацій [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://library.khpg.org/files/docs/1412766279.pdf.

31. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про порядок продовження реформування системи охорони здоровʼя у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» від 6 лютого 2015 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=53906.

32. Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоровʼя щодо удосконалення надання медичної допомоги: Закон України від 7 липня 2011 р. № 3611-VI // Офіційний вісник України від 12 серпня 2011 р. – 2011. – № 59. – Ст. 70. – Ст. 2345.

33. Про порядок продовження реформування системи охорони здоровʼя у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві: Проект Закону,реєстр. № 2050 від 6 лютого 2015 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=53906.

34. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики. Затверджені наказом Міністерства охорони здоровʼя України від 2 лютого 2011 р. № 49 (у редакції наказу Міністерства охорони здоровʼя України від 30 листопада 2012 р. № 981). // Офіційний вісник України від 28 листопада 2011 р. – № 13. – Стор. 184. – Стаття 551.

35. Самілик Л. О. Адміністративно-правові основи регулювання охорони здоровʼя громадян в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук / Л. О. Самілик. – К. 2013. – 20 с. 

36. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/kmu/docs/EA/00_Ukraine-EU_Association_Agreement_%28body%29.pdf.

37. Про захист населення від інфекційних хвороб: Закон України від 6 квітня 2000 р. №1645-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 29. – Ст. 228.

38. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24 лютого 1994 р. №4004-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 218.

39. Про затвердження Загальнодержавної програми імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2009-2015 рр.: Закон України від21 жовтня 2009 р. №1658-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 2-3. – Ст. 12. 

40. Орленко В. В. Особливості адаптації українського законодавства до світових стандартів у сфері захисту від особливо небезпечних інфекційних хвороб / В. В. Орленко // Мат. Всеукр. наук.-практ. конф. з міжн. участю «Розвиток медичного права України в контексті євро інтеграційних та глобалізаційних процесів» 31 жовтня 2014 р., м. Київ: Зб. матеріалів / ред. кол. Гриценко І. С., Гревцова Р. Ю., Лівак П.Є. та ін. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2014. – 108 с. – С. 63–66. 

41. Gostin Lawrence O. «A Theory and Definition of Public Health Law», J. Health Care L. & Polʼy 1-12 (2007) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://scholarship.law.georgetown.edu/facpub/95 .

42. Україна стала одним з світових лідерів у сфері протидії тютюнопалінню: новини. Міністерство охорони здоровʼя України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/pre_20131122_b.html.

43. «Intersectoral action for health» World Health Organization, 2015 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.who.int/kobe_centre/interventions/intersectorial_action/en/.

44. Crossing Sectors – Experiences in intersectoral action, public policy and health. Public Health Agency of Canada, 2007 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.unnaturalcauses.org/assets/uploads/file/Canada-Crossing%20Sectors.pdf.

45. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України від1 липня 2010 р. №2411-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – Ст. 527.

Прочитано 3519 разів
Ви тут: Home Архів номерів #1(11)/2015 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВʼЯ В УКРАЇНІ - Гревцова Р.Ю.