Адміністративне правo і процес
ISSN: 2227-796X (Print), ISSN: 2617-8354 (Online)

Науково-практичний журнал‚ заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

ДІЄВІСТЬ ІНСТИТУТУ РИМИРЕННЯ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ - Клинчук В. І.

 

    У статті проведено аналіз застосування інституту примирення сторін при вирішенні адміністративно-правових спорів. Визначено та охарактеризовано низку ознак, які повинні бути властиві інституту примирення сторін. Висловлено пропозиції щодо внесення змін і доповнень до процесуального законодавства України.

Одним із шляхів удосконалення судової системи є підвищення рівня застосування в адміністративному судочинстві правового інституту примирення сторін. Інститут примирення сторін — це потужний меха­нізм, який може забезпечити реальну дієвість принци­пу процесуальної економії часу, а також забезпечити економію коштів. Тому метою дослідження є пошук шляхів удо­сконалення функціонування інституту примирення сторін. Серед останніх публікацій, де розглянуто прими­рення в адміністративному судочинстві, можна виді­лити дослідження таких вчених, як В. Бевзенко, Д. Проценко, Л. Сало, О. Сидєльніков, Г. Ткач, Л. Юхтенко. Незважаючи на наявність окремих наукових праць, які присвячені проблематиці примирення в адміні­стративному судочинстві України, слід зазначити, що це питання недостатньо розкрите в науковій літерату­рі та потребує подальшого доопрацювання. Адміністративне судочинство будується на прин­ципах рівності учасників процесу, змагальності та їх диспозитивності, а також передбачається право сто­рін на їх примирення, але судова практика показує, що в судах адміністративної юрисдикції рідко застосову­ється інститут примирення сторін.


На кожній стадії та в будь-якій інстанції є встановлені на рівні КАС України норми, за якими суд зобов’язаний надати можливість сто­ронам примиритися. Стаття 113 КАС України передбачає, що сторони мо­жуть повністю або частково вре­гулювати спір на основі взаємних поступок. Суддя під час проведен­ня попереднього судового засідан­ня (ст. 111 КАС України) роз’яснює сторонам можливості щодо прими­рення, а під час судового розгляду (ст. 135 КАС України) лише з’ясовує, чи не бажають сторони примирити­ся. Стаття 136 КАС України перед­бачає, що сторони можуть примири­тися протягом усього часу судового розгляду або заявити клопотання про надання їм часу для примирення. У ст. 194 КАС України зазначено про можливість примирення на стадії апеляційного розгляду адміністратив­ної справи. У свою чергу ст. 219 КАС України регулює питання примирен­ня сторін під час касаційного прова­дження. Також можливе примирення сторін у процесі виконання судового рішення (ст. 262 КАС України).

 

Алгоритм побудови ст. 136 КАС України дає підстави зробити висно­вок про те, що одне із завдань ад­міністративного судочинства є при­мирення сторін. Але існує ще одна проблема, яка полягає в часі розгля­ду справи. Сторони наділені пра­вом примиритися протягом усього часу судового розгляду або заявити клопотання про надання їм часу для примирення. Інколи вони цей час встановлюють досить тривалий, а в ст. 122 КАС України йдеться про те, що адміністративна справа має бути розглянута й вирішена протягом ро­зумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у спра­ві, якщо інше не встановлено КАС України. Хоча, суд і зупиняє прова­дження у справі в разі звернення обох сторін із клопотанням про надання їм часу для примирення — до закінчен­ня строку, про який сторони заявили в клопотанні, однак багато вчених- правників вважають, що це є зловжи­вання. У цій ситуації є очевидна кон­куренція між двома нормами КАС України. Тому суд повинен давати строк на примирення з урахуванням ст. 122 КАС України — зазвичай, це два тижні [3].

 

Ще одна проблема під час засто­сування інституту примирення в ад­міністративних справах зумовлюєть­ся насамперед тим, що обов’язковою стороною в спорі є суб’єкт владних повноважень — орган державної вла­ди чи місцевого самоврядування, який через свої повноваження жод­ним чином не може погодитися на взаємні поступки з другою стороною спору.

 

На думку В. М. Бевзенка, досяг­нення примирення між сторонами в адміністративній справі унеможлив­лює здійснення правової оцінки рі­шень, дій чи фактів бездіяльності суб’єктів владних повноважень, за­хисту, відновлення чи визнання пору­шених (оспорюваних) суб’єктивних прав, свобод, законних інтересів пуб- лічного характеру. Це сприятиме при­ховуванню фактів прийняття (вчинен­ня) суб’єктом владних повноважень рішень, дій чи бездіяльності, які не відповідають умовам, передбаченим ч. 3 ст. 2 КАС України; уникненню суб’єктами владних повноважень від­повідальності за рішення, дії чи безді­яльність, які не відповідають умовам, передбаченим ч. 3 ст. 2 КАС України; подальшому порушенню суб’єктами владних повноважень прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб, прав та законних інтересів юридич­них осіб у сфері публічно-правових відносин [1].

 

Однак не слід виступати за кате­горичну відмову від застосування ін­ституту примирення сторін в адміні­стративному судочинстві, доцільно визначити у КАС України категорії справ, де можливо застосувати про­цедуру примирення. Це мають бути справи, які стосуються індивідуаль­них адміністративних актів, тобто ті, які поширюються на конкретну особу чи на визначене коло осіб. Що ж стосу­ється оскарження нормативних адмі­ністративних актів, то справа повин- на бути розглянута по суті. Судове рі­шення має містити в собі обґрунту­вання законності або незаконності рі­шень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

 

Також процедура примирення не повинна суперечити публічному ін­тересу, і в КАС України має бути стат­тя, у якій будуть чітко передбачені ви­моги, яким би мала відповідати угода про примирення. Наразі незрозумі­лою залишається форма та навіть на­зва такої угоди. Одні сторони укла­дають угоди про примирення, а інші мирові угоди. Так, у резолютивній частині ухвали Одеського апеляційно­го адміністративного суду від 18 груд­ня 2013 року в справі № 814/1270/13-а (справа про визнання нечинними по­даткових повідомлень-рішень) було прийнято умови саме мирової угоди. Також про мирову угоду було зазначе­но в ухвалі Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 січня 2014 року у справі № 2a-0770/527/12 (справа про визнання нечинними по­даткових повідомлень-рішень). Дещо інший підхід зафіксовано в ухвалі того ж таки Закарпатського окружного адміністративного суду від 27 верес­ня 2013 року у справі № 807/3463/13- а (справа про стягнення податково­го боргу). У вказаній справі сторони уклали угоду про примирення та по­дали її на розгляд суду [2].

 

Отже, з метою досягнення єднос­ті в практиці щодо оформлення умов примирення потрібно чітко закріпити вимоги, яким має відповідати угода про примирення.

 

Також варто зазначити, що сторони в багатьох випадках не можуть дійти компромісу без участі посередника. Для вирішення цієї проблеми потріб­но запровадити на законодавчому рів­ні субінститут «активного примирен­ня сторін» — за посередництвом суду, тобто надати судді можливість брати активну участь у переговорах сторін із метою врегулювання спору, вико­ристовувати свій професійний досвід до завершення розгляду справи та ви­несення кінцевого судового рішення шляхом проведення так званого за­сідання в гнучкому, неформальному форматі, висловлювати власні думки щодо сильних і слабких рис у пози­ціях сторін, обговорювати факти, по­ложення законодавства, судової прак­тики, що стосується предмета спору, пропонувати свої варіанти вирішення спору, що неможливо почути під час судового розгляду справи. Це якісно змінить правовий інститут «прими­рення сторін» в адміністративному судочинстві. Безпосередній контакт судді та сторін сприятиме прозорос­ті судових процесів, підвищить упев­неність громадян у компетентності, ефективності й незалежності судів [6, c. 87].

 

Варто зазначити, що дієвим інсти­тут примирення сторін буде лише тоді, коли суд дійсно ґрунтовно оцінювати­ме умови примирення на предмет за­конності. Проаналізувавши судову практику, можна зробити висновок, що адміністративні суди відповідаль­но ставляться до обов’язку про пере­вірку умов примирення на предмет законності. Наприклад, Вінницький апеляційний адміністративний суд у справі № 822/2896/13-а постановив ухвалу про відмову в задоволенні за­яви про закриття провадження в спра­ві у зв’язку з примиренням сторін. Дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов виснов- ку: оскільки судом першої інстан­ції вирішено спір на користь платни­ка податку, а саме скасовано оскарже­ні податкові повідомлення-рішення, у зв’язку з чим колегія суддів вважає, що в цьому випадку умови прими­рення суперечать закону, а тому під­лягають перевірці доводи, викладені в апеляційній скарзі.

 

Примирення сторін обов’язково має характеризуватися компроміс­ним характером, бо в разі відсутнос­ті взаємних поступок буде мати міс­це не примирення, а відмова від позову позивачем чи визнання позо­ву відповідачем. А примирення мож­ливе лише тоді, коли кожна сторона поступається своїм інтересом задля урегулювання спору. Можливо, вар­то на рівні положень про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування передбачити право йти на такий компроміс, але чітко ви­значити межі допустимих поступок з боку суб’єктів владних повнова­жень. Такі поступки мають сприяти швидкому та законному вирішенню спору, і в жодному разі не суперечи­ти основним принципам діяльності суб’єктів владних повноважень.

 

З 1 вересня 2015 року набрала чин­ності нова редакція Закону України «Про судовий збір». У ній суттєво ско­рочено перелік «пільговиків» по сплаті судового збору. Зроблено це переважно за рахунок державних органів: органів прокуратури, Антимонопольного комі­тету України, Державної агенції резерву України, Міністерства юстиції України, Пенсійного фонду, Міністерства фінан­сів України, Державної казначейської служби України, Державної фінансо­вої інспекції України, органів праці та соціального захисту населення [4]. Усі ці суб’єкти тепер є платниками су­дового збору на загальних підставах. Отже, можна сподіватись, що таке нововведення не лише підштовхне суб’єктів владних повноважень шука­ти компроміс, але й сприятиме більш відповідальній та професійній юри­дичній роботі державних установ.

 

Для нашої держави важливим є досвід зарубіжних держав, де інсти­тут примирення сторін плідно функ­ціонує. Наприклад, у Республіці Польща на стадії підготовчого прова­дження суддя-медіатор може провес­ти процедуру примирення. Тобто там судді обов’язково проходять додатко­ве навчання для того, щоб отримати звання — суддя-медіатор. Можливо, українським суддям також варто про­ходити додаткове навчання, щоб роз­вивати та вдосконалювати свої про­фесійні навички й знання щодо проведення процедури примирення сторін. Тому що суддя не лише пови­нен давати оцінку наданим йому фак­там та обставинам, а й зобов’язаний спрямувати свої професійні знання й навички на допомогу людям у врегу­люванні спору.

 

Також варто зазначити про україн­сько-канадський проект «Суддівська освіта — для економічного зрос­тання», у межах якого пілотні суди України та учасники судових процесів уже змогли відчути позитивні сторони запровадження в суді досудового вре­гулювання спору за допомогою судді.

 

Щоправда, сторони не дуже часто погоджувалися на експеримент щодо проведення переговорів із досудово­го врегулювання спору за допомогою судді, ставилися до нього настороже­но. Проте навіть незначний досвід свід­чить про корисність такої процедури для створення незалежного й справед­ливого суду та відновлення довіри сус­пільства до судочинства [6, с. 88].

 

Варто звернути увагу і на Реко- мендації Ради Європи в галузі адмі­ністративного судочинства та адміні­стративного права. Відповідно до цієї Рекомендації інститут примирення сторін буде дієвим, якщо:

 

— передбачати можливість судо­вого контролю під час примирення сторін;

 

— передбачити дотримання прин­ципів рівності та безсторонності;

 

— передбачати забезпечення сто­рін у спорі відповідною інформацією про можливість використання проце­дури примирення;

 

— забезпечувати незалежність і безсторонність судді;

 

— гарантувати справедливість від­повідної процедури, забезпечуючи, зо­крема, повагу до прав сторін у спорі та дотримання принципу справедливості;

 

— гарантувати, наскільки це є можливим, прозорість використання процедури примирення та певний рі­вень свободи розсуду;

 

— забезпечувати виконання рі­шень, досягнутих шляхом викорис­тання процедури примирення;

 

— передбачати можливості для завершення процедури примирення в межах розумного строку, встанов­люючи для цього відповідні граничні терміни чи інші умови [5].

 

Проаналізувавши норми КАС Ук- раїни, можна стверджувати, що стат­ті, які регулюють інститут прими­рення сторін, цілком відповідають Рекомендаціям Ради Європи в галузі адміністративного судочинства та ад­міністративного права.

 

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що інститут примирення сторін в адміністративно­му судочинстві повинен діяти. Те, що цей інститут рідко застосовується в Україні, напевно, проблема більше на рівні ментальності, а не на рівні законо­давчого врегулювання. Перш за все, ми повинні розглядати його як спосіб лік­відації публічно-правового спору, яко­му мають бути притаманні такі ознаки:

 

— вільне волевиявлення сторін;

 

— законність;

 

— компромісний характер.

 

Водночас, умови укладеної угоди про примирення мають бути взаємо-прийнятними для сторін, інакше ні­велюється сама суть примирення як правового інституту. Також потріб­но звернути увагу на те, що в адміні­стративному судочинстві діє принцип офіційного з’ясування суддею всіх об­ставин у справі, і суддя зобов’язаний перевірити умови примирення на пред­мет їх законності, та чи не будуть по­рушені права, свободи, інтереси інших осіб. Саме така активна роль судді має стати гарантом утримання суб’єктів владних повноважень від свавілля і діє­вості інституту примирення сторін.

 

Варто передбачити право йти на примирення на рівні положень про ді­яльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

 

Також потрібно внести зміни до КАС України задля забезпечення ре­ального функціонування інституту примирення сторін:

 

— визначити, що процедуру при­мирення можна застосовувати лише в справах, які пов’язані з індивідуаль­ними адміністративними актами;

 

— запровадити на законодавчому рівні субінститут «активного прими­рення сторін» — за посередництвом суду;

 

— чітко закріпити вимоги, яким має відповідати угода про примирення;

 

— визначити часові межі, які можуть бути надані сторонам для примирення.

 

Список використаних джерел:

 

1. Бевзенко В. М. Примирення в ад­міністративному судочинстві України: спадок цивільного процесуального зако­нодавства чи дієвий засіб врегулювання публічно-правових спорів? / В. М. Бев- зенко [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravoznavec.com.ua/ period/article/3971/%C1

 

2. Блажка Р. Примирення у податкових спорах: нарешті запрацювало / Р. Блажка, А. Кулеба [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://taxua.blogspot.com/2014/04/ prymyrennya-podatkovi-spory.html

 

3. Кодекс адміністративного судочин­ства України: чинне законодавство зі змі­нами та допов. станом на 10 лист. 2015 р. : (офіц. текст). — К. : Паливода А. В., 2015. — 216 с. — (Кодекси України).

 

4. Про судовий збір: Закон України від 08.07.2011 № 3674-VI — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3. rada.gov.ua/laws/show/3674-17

 

5. Рекомендації Ради Європи в галузі ад­міністративного судочинства та адміністра­тивного права [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/ clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7442A47E B0B374B9C2257D8700495F8B

 

6. Юхтенко Л. Р. Процедура прими­рення в адміністративному судочинстві: дискусійні аспекти доцільності застосу­вання / Л. Р. Юхтенко [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу : http://yurvisnyk. in.ua/v6_2014/16.pdf 

 

 

Прочитано 1287 разів
Ви тут: Home Архів номерів #1(15)/2016 ДІЄВІСТЬ ІНСТИТУТУ РИМИРЕННЯ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ - Клинчук В. І.