Адміністративне правo і процес
ISSN: 2227-796X

Науково-практичний журнал‚ заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ У СФЕРІ АГРАРНИХ ПРАВОВІДНОСИН - Курило В.І.

Статтю присвячено висвітленню особливостей адміністративно-правової охорони та захисту в сфері аграрних правовідносин. Проаналізовано підходи різних учених до визначення адміністративно-правової охорони та захисту в адміністративному праві. Автором досліджено види заходів адміністративно-правової охорони та захисту, які застосовуються в сфері аграрних правовідносин.

Адміністративно-правова охорона та захист у сфері аграрних правовідносин зумовлені необхідністю гарантування продовольчої безпеки держави та забезпечення дотримання режиму законності в аграрних правовідносинах. Це викликає необхідність активізації наукових досліджень у зазначеній царині та свідчить про їх актуальність.

Метою статті є аналіз та узагальнення засобів адміністративно-правової охорони та захисту в сфері аграрних правовідносин.

Окремим теоретичним і практичним проблемам, а також перспективам розвитку адміністративно-правової охорони та адміністративно-правовому захисту присвячено праці І. Голосніченка, С. Гончарука, Є. Додіна, Т. Коломоєць, В. Колпакова, А. Комзюка, О. Піддубного, О. Остапенка та інших. Водночас у роботах цих учених не знайшли належного відображення питання адміністративно-правової охорони та захисту в сфері аграрних правовідносин.

У теорії аграрного права аграрні правовідносини розглядаються як суспільні відносини, що виникають у ході створення та діяльності суб'єктів агробізнесу. Такі відносини регулюються передусім нормами аграрного права, а також нормами суміжних традиційних галузей права в комплексі [1, с. 63–68]. Адміністративно-правова охорона та захист у сфері аграрних правовідносин здійснюється шляхом установлення адміністративно-деліктних норм у цій сфері. Такі відносини належать до сфери регулювання виключно нормами адміністративного права, оскільки суспільні відносини, одним із суб'єктів яких є державний орган, орган місцевого самоврядування або громадська організація, наділені владно-розпорядчими державними функціями щодо іншого суб'єкта цих правовідносин незалежно від галузевої, функціональної чи територіальної сфери (зокрема такі, що виникають в аграрній сфері), є підстави віднести до предмета адміністративного права. Будь-які інші організаційно-управлінські відносини, що виникають в аграрній сфері, одним із суб'єктів яких не є зазначені вище суб'єкти права або у них присутні самоврядування і демократія, є підстави відносити до предмета аграрного права [2, с. 45–48].

На думку професора В. Авер'янова, при визначенні предмета сучасного вітчизняного адміністративного права має місце «дихотомія» – поділ на управлінські та неуправлінські відносини. Заходи адміністративного примусу належать саме до неуправлінських суспільних відносин, що регулюються адміністративним правом [3, с. 11].

Адміністративний примус – це одна з форм державного примусу, що становить собою застосування відповідними суб'єктами щодо осіб, які не перебувають в їх підпорядкованості, незалежно від волі і бажання останніх, передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового, особистісного (фізичного) та іншого характеру з метою охорони відповідних суспільних відносин шляхом попередження і припинення правопорушень, а також покарання за їх вчинення [4, с. 414].

Охорона аграрних правовідносин шляхом застосування адміністративного примусу здійснюється шляхом вжиття низки заходів. Класифікація таких заходів на основі мети їх застосування була запропонована М. Єропкіним. Ці заходи поділяються на три групи – адміністративно-запобіжні заходи; заходи адміністративного припинення; заходи адміністративної відповідальності.

Деякі вчені-адміністративісти висловлюють думку про існування ще однієї самостійної групи заходів адміністративного примусу – адміністративно-процесуального забезпечення, однак А. Комзюк наголошує, що така група заходів є одним із видів припинення, а не примусу [4, с. 416].

Крім цього в науковій літературі висловлюється думка про іншу класифікацію заходів адміністративного примусу: запобіжні (контрольно-профілактичні) – спрямовані на виявлення правопорушень; особливі – покликані забезпечити виняткову державну і громадську безпеку; правові – заходи припинення, процесуального забезпечення, поновлювальні заходи і заходи покарання.

Однак більшість вітчизняних адміністративістів дотримується поділу заходів адміністративного примусу на заходи запобігання, припинення та адміністративної відповідальності.

Адміністративно-запобіжні заходи у сфері АПК мають профілактичну спрямованість з метою відвернення та недопущення правопорушень в аграрних правовідносинах і попередження небажаних наслідків. Такі заходи мають комплексний характер і включають: перевірку документів; обстеження й огляд; входження на територію підприємств, установ, організацій та на належні їм земельні ділянки; внесення подання про усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушення на підставі статті 282 КУпАП; тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості та обмеження руху транспорту окремими ділянками вулиць і автомобільних шляхів [5]; безоплатне використання засобів зв'язку та транспорту.

Зазначені види адміністративно-запобіжних заходів застосовуються компетентними органами державної влади (служби та інспекції). Ураховуючи реформування органів державної влади, яке було проведено Президентом України у грудні 2010 року в рамках адміністративної реформи [6], одним з основних органів контролю в сільському господарстві України вважається Державна інспекція сільського господарства України (далі – Держсільгоспінспекція). До такого реформування в АПК України діяло 11 спеціалізованих інспекцій (усіх органів контролю значно більше).

При створенні Держсільгоспінспекції до неї увійшли: 1) такі державні органи та установи, як Українська державна насіннєва інспекція; Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція; Державна квітково-декоративна інспекція; Київська міська державна інспекція з якості плодоовочевої продукції і тари; Державний центр сертифікації і експертизи зерна та продуктів його переробки; Державне підприємство «Держреєстри України»; Центральна лабораторія продуктів переробки плодоовочів, картоплі і винограду; Центральна лабораторія виноробної промисловості; Український державний центр стандартизації та сертифікації «Украгростандартсертифікація»; Державна інспекція з нагляду за технічним станом машин та обладнання; обласні державні хлібні інспекції, обласні, районні, міжрайонні насіннєві інспекції; 2) повноваження таких ліквідованих інспекцій, як Державна інспекція з використання та охороні земель; Державна інспекція з контролю за якістю сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку; Державна інспекція з охорони прав на сорти рослин [7, с. 260].

Зазначені інспекції покликані контролювати дотримання законодавства в сільськогосподарському виробництві та забезпечити адміністративно-правову охорону аграрних відносин шляхом запобігання порушенню встановленого порядку їх виникнення, зміни та припинення.

Наступним важливим методом адміністративно-правового захисту аграрних відносин є заходи адміністративного припинення. Такі заходи реалізуються за фактом учинення правопорушення. Їм притаманні певні специфічні ознаки, зокрема вони не відвертають, а безпосередньо припиняють наявні правопорушення, об'єктивно протиправні діяння; заходи припинення не містять елементів покарання особи; не потребують наявності вини порушника як обов'язкової умови їх застосування; не мають ретроспективного характеру, а спрямовані на поточний момент часу [4, с. 421].

Заходами адміністративного припинення є передбачене законом примусове припинення діянь, які мають ознаки адміністративних правопорушень.

Аналіз наукової літератури з цього питання дає підстави поділяти заходи адміністративного припинення на загальні та спеціальні. У свою чергу заходи загального припинення поділяються на самостійні та заходи забезпечення провадження у справах.

Самостійні заходи припинення загального призначення покликані оперативно припинити конфліктну ситуацію при порушенні аграрного законодавства і можуть полягати у вимозі припинити протиправну поведінку, зупинці транспортних засобів, забороні вчинення певних видів робіт та експлуатації певних об'єктів.

Заходи забезпечення провадження у справах можуть виявлятися у, наприклад, вилученні речей і документів.

Заходи спеціального призначення як самостійний вид адміністративного припинення – це комплекс екстрених засобів впливу (як-то заходи фізичного впливу, застосування спеціальних засобів, зброї). Однак, на нашу думку, цей вид заходів адміністративно-правової охорони у сфері аграрних відносин не застосовується, оскільки відсутні об'єктивні передумови для їх застосування.

Інститут адміністративної відповідальності є найбільш складним, об'єктивним і детально регламентованим засобом захисту й охорони аграрних відносин. Адміністративна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності. Розрізняють позитивну (усвідомлення належної поведінки) та ретроспективну (звернена в минуле і настає за вчинене правопорушення) юридичну відповідальність. До останньої належить і адміністративна відповідальність, що має низку характерних для неї ознак, які будуть розглянуті нижче.

Законодавчо поняття адміністративної відповідальності не закріплено. Наука адміністративного права також містить різні дефініції цієї категорії. Їх узагальнення дозволяє виділити схожі підходи до визначення поняття адміністративної відповідальності.

Частина вчених під адміністративною відповідальністю розуміє реалізацію санкції правової норми (О. Лейст, М. Шаргородський, В. Горшенєв, М. Студенкіна, М. Єропкін та інші). Інші вчені розглядають її як форму реагування держави на правопорушення (Г. Бондаренко, Л. Коваль) або суб'єктивний обов'язок винних осіб відшкодувати збитки і зазнати адміністративних стягнень.

Аналіз вищезазначених концепцій розуміння суті адміністративної відповідальності свідчить про те, що в них відображені різні аспекти одного цілого.

Певного узагальнення розуміння сутності адміністративної відповідальності отримало у працях С. Гончарука. Учений цілком слушно пропонує визначати адміністративну відповідальність через об'єктивний та суб'єктивний підходи. Об'єктивний підхід, на думку автора, полягає в негативній реакції держави на протиправні прояви з боку громадян шляхом установлення окремих заборон, правил тощо та адекватних санкцій щодо порушників цих правил. Суть суб'єктивного підходу визначається особистим обов'язком порушника зазнати відповідного стягнення у встановленому законом порядку [8, с. 19].

На нашу думку, визначення адміністративної відповідальності потребує врахування об'єктивного та суб'єктивного підходів до її розуміння, запропонованих С. Гончаруком.

Таким чином, адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства – це комплекс негативних наслідків, що накладаються на правопорушника у вигляді стягнення компетентним органом державної влади за порушення встановленого порядку ведення товарного сільськогосподарського виробництва та суб'єктивний обов'язок правопорушника зазнати цих негативних наслідків. За своєю суттю адміністративна відповідальність у сфері агропромислового виробництва покликана забезпечити оперативне реагування держави на дрібні порушення в цій галузі, які створюють загрозу заподіяння або заподіюють незначну шкоду і зумовлюють застосування до винних осіб попереджувально-виховних заходів.

На думку В. Колпакова, основні ознаки адміністративної відповідальності полягають у тому, що вона є засобом охорони встановленого державою правопорядку; нормативно визначена і полягає в застосуванні санкцій правових норм; є наслідком винного антигромадського діяння; супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння; пов'язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками (морального або матеріального характеру), яких він має зазнати; реалізується у відповідних процесуальних формах [9, с. 289].

Більш широке коло характерних ознак адміністративної відповідальності, які відрізняють її від інших видів юридичної відповідальності, наводить Т. Коломоєць. Найбільш специфічними серед запропонованих автором є такі: засобами реалізації цього виду відповідальності є самостійні юридично-репресивні (примусові) заходи – адміністративні стягнення, специфічні за змістом і відмінні від кримінальних покарань, дисциплінарних стягнень і цивільно-правових санкцій; це своєрідні правовідносини між органами (посадовими особами), що її застосовують, та правопорушниками за відсутності елементів службового підпорядкування; адміністративно-правовими нормами охороняється багато суспільних відносин, урегульованих як нормами адміністративного права, так і нормами інших галузей права; позбавлення «бюджетних міркувань», тобто органи адміністративної юрисдикції не намагаються перетворити адміністративні санкції (зокрема штрафи) на джерело поповнення прибуткової частини бюджетів тощо [10, c. 15–17].

Ураховуючи вищенаведене, є підстави виокремити специфічні властивості адміністративної відповідальності за порушення аграрного законодавства. Головні вектори правового впливу інституту спрямовано на врахування характерних особливостей аграрного сектору економіки; охорону якості та безпеки сільськогосподарської продукції, охорону земель сільськогосподарського призначення, охорону екологічної безпеки в аграрній сфері.

Крім цього до наведених властивостей інституту адміністративної відповідальності за порушення аграрного законодавства слід додати наявність значної кількості спеціальних органів адміністративної юрисдикції в АПК, що її реалізують.

Головною підставою притягнення до адміністративної відповідальності за порушення аграрного законодавства є адміністративний проступок у цій сфері. Крім цього відповідальність настає лише в тому разі, коли це передбачено відповідною статтею КУпАП чи іншого закону, що не входить до складу останнього, та наявний державний орган, який цю норму права застосовує.

Таким чином, адміністративно-правова охорона та захист у сфері аграрних правовідносин є необхідною умовою дотримання режиму законності в аграрній сфері та регулюється виключно нормами адміністративного права. Адміністративно-правова охорона та захист у сфері аграрних правовідносин здійснюється шляхом вжиття низки заходів. Загалом їх можна об'єднати в три групи: адміністративно-запобіжні заходи; заходи адміністративного припинення та заходи адміністративної відповідальності. У сфері аграрних відносин зазначеним заходам притаманні певні особливості, які зумовлені необхідністю врахування характерних особливостей аграрного сектору економіки; забезпечення охорони якості та безпеки сільськогосподарської продукції, охорони земель сільськогосподарського призначення, охорони екологічної безпеки в аграрній сфері.

Список використаних джерел:

1. Аграрне право України : підручник / [В. З. Янчук, В. І. Андрейцев, С. Ф. Василюк та ін.] ; за ред. В. З. Янчука. – 2-е вид., перероб. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 720 с.

2. Курило В. І. До питання розмежування предметів аграрного та адміністративного права / В. І. Курило // Юридична Україна. – 2004. –№ 5. – С. 45-48.

3. Авер'янов В. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції / В. Авер'янов // Право України. – 2006. – № 5. – С. 11–17.

4. Комзюк А. Т. Заходи адміністративного припинення / А. Т. Комзюк // Адміністративне право України. Академ. курс : підруч. [у 2-х тт.] : Т. 1. Заг. частина / ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). – К. : Вид-во «Юридична думка», 2004. – С. 421-428.

5. Про міліцію : Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.

6. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України від 9 грудня 2010 р. № 1085 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 94. – Ст. 3334.

7. Бондар О. Г. Система органів державного контролю у сільському господарстві України / О. Г. Бондар // Митна справа. – 2011. – № 5. – Ч. 2. – С. 259–265.

8. Гончарук С. Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України / C. Т. Гончарук. – К., 1995. – 78 с.

9. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник. – 3-є вид., стер. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 752 с.

10. Коломоєць Т. О. Штрафи за законодавством про адміністративні правопорушення України : монографія / Т. О. Коломієць. – Запоріжжя: «Верже», 2000. – 241 с.

0pt;lin�R%ih�O� Pc� o-ansi-language:RU'>Алексєєва дійшла висновку про особливість правового забезпечення базової складової банківської безпеки – фінансової стійкості банківської системи, направленої на зниження ризику потенційних збитків банків за рахунок наявності достатнього капіталу, який дозволяв би витримати ризики потенційних збитків, а також наявність адекватних систем і процедур, оцінки та хеджування ризиків, формування належних резервів. Зазначений висновок, на наш погляд, дає підстави для такого твердження: резервні вимоги і власне банківські резерви є визначальними категоріями банківської безпеки. Досягненню стійкості та збалансованості банківської системи, стабільності національної валюти слугують саме резервні фонди грошових коштів, які формуються банківською системою або за її участі. Банки змушені акумулювати значну частину своїх коштів з метою не допустити втрати платоспроможності, а також упередити ризики банківської діяльності.

Таким чином, створення банківської резервної системи або системи фондів банківського резервування є одним із напрямків гарантування економічної та фінансової безпеки країни.

І, по-четверте, необхідно дослідити елементи правового режиму функціонування банківських резервів. Ми вже зазначали, що дослідження резервної системи передбачає наявність у ньому як правового, так і економічного аспекту. Необхідно враховувати, що кожна фінансово-правова норма обов'язково має економічний зміст, що є об'єктивною реальністю, що в жодному разі не може бути змінена поза економічними законами [10, с. 39]. Правовий аспект передбачає визначення, зокрема, правового режиму функціонування резервної системи.

Загальними ознаками правового режиму вчені визначають наявність відповідних обмежень, заборон або пільг. Правовий режим виражає нерозривний зв'язок правової форми і змісту регульованих правом відносин, характеризується у цьому зв'язку стабільністю [25, с. 44].

За загальною характеристикою С. Алексєєва, правовий режим – це порядок регулювання, виражений у комплексі правових засобів, які характеризують особливий зв'язок взаємодіючих між собою дозволів, заборон, а також позитивних зобов'язань, які створюють особливу спрямованість регулювання [2, с. 224]. На його переконання, у межах кожного правового режиму діють усі способи правового регулювання, однак один із способів домінує, створюючи специфічну спрямованість регулювання. На думку С. Пихтіна, у банківському праві існує своя система правових режимів, до ознак якої він відносить: регламентацію спеціальними нормами банківського права правового статусу Банку Росії, кредитних установ; установлення додаткових правил і винятків із загальнообов'язкових правових норм; упровадження системи нормативів і обов'язкових вимог для суб'єктів банківської системи; упровадження банківського нагляду за дотриманням кредитними установами вимог правових режимів; установлення специфічних засобів примусового впливу до порушників правового режиму здійснення банківської діяльності [19, с. 8]. Вважаємо, що слід підтримати зазначеного автора у твердженні, що поняття правового режиму може бути застосоване як щодо банківської діяльності в цілому, так і відповідно до її окремих складових або інститутів банківського права, серед яких має бути й інститут банківських резервів.

Як зазначають російські дослідники банківського права, особливість спеціального юридичного режиму банківського законодавства викликана тим, що роль публічних (адміністративно- і фінансово-правових) елементів у регулюванні банківської діяльності значно вища, ніж в інших галузях підприємництва, що пояснюється особливою значущістю банківської справи і банківської системи для розвитку і функціонування економіки [20, с. 25]. Про неоднорідність банківських відносин зазначають й українські дослідники [9, с. 15].

На наш погляд, елементами правового режиму функціонування банківських резервів можна визначити такі: обмеження банківської діяльності у зв'язку зі створенням резервів; банківські резерви як ланки економічної безпеки; правовідносини зі створення та використання резервів (суб'єкти, об'єкт, предмет, зміст); елементи правового механізму банківського резервування, економічні нормативи; відповідальність за правопорушення у сфері функціонування резервів.

Таким чином, з'ясування правового режиму банківських резервів має включати дослідження та визначення характеру й обсягу прав щодо цих резервів. Надзвичайно важливо визначитись, що лежить в основі правового регулювання банківських резервів – заборона, дозвіл чи позитивне зобов'язання вчинення певних дій чи утримання від них. У результаті матимемо уяву про специфіку та ступінь жорсткості правового регулювання, наявність обмежень та пільг, особливості правового стану та межі самостійності суб'єктів у зазначених правовідносинах, що дасть підстави для висновку про наявність чи відсутність імперативу у правовому регулюванні щодо створення та функціонування банківських резервів. Імперативні норми (ordrepublic) – це норми права, які мають за мету захистити державну незалежність, соціальної безпеки, економічного устрою держави, суспільного спокою, а також забезпечення прав і свобод особистості. У буквальному перекладі цей французький термін означає «публічний порядок» [11, с. 708].

Як правова підстава формування банківських резервів мають розглядатися і законодавчо встановлені економічні нормативи, зокрема нормативи резервування, у фінансово-правовому характері яких немає сумніву. Разом із тим слід підтримати думку тих науковців, які розглядають економічні нормативи як метод банківського регулювання. Цікавим з цього приводу є дисертаційне дослідження Д. Давиденко «Економічні нормативи як метод банківського регулювання: фінансово-правовий аспект», в якому автором зокрема визначено поняття «економічні (фінансові) нормативи банківської діяльності»: це правовий метод банківського регулювання, спрямований на обмеження банківських ризиків кредитної організації шляхом установлення правил, що визначають фінансові параметри банківської діяльності, з метою забезпечення їх фінансової надійності, захисту інтересів кредиторів і вкладників. Дослідження фінансово-правових важелів впливу на комерційні банки бачиться досить перспективним напрямком дослідження, оскільки самі ці інструменти потребують удосконалення [13, с. 817–818]. Серед таких важелів ми бачимо і банківські резерви, фінансово-правове регулювання яких теж потребує значних покращень.

Російські науковці Е. Грачева, Є. Соколова суспільні відносини, які виникають при встановленні обов'язкових нормативів (серед яких і нормативи резервування), за їх характером долучають до кола фінансової діяльності банків як суб'єктів господарювання і вважають, що їх правовому регулюванню слугує метод «влади і підпорядкування», який не базується на субординації (банки не входять до системи Банку Росії), і тому правовідносини є фінансово-правовими [12, с. 286–287].

Отже, на сучасному етапі обов'язковим елементом економічної безпеки держави, розвитку її банківської системи, забезпечення стабільності останньої під час здійснення підприємницької діяльності є створення банківських резервів. Класифікація цих резервів та функцій, що ними виконуються, відбувається за критерієм поділу банків країни на центральний банк та комерційні банки. Зокрема в Україні банківська резервна система представлена:

– резервами, які перебувають в управлінні НБУ (статутний та резервний фонди НБУ; золотовалютні резерви; резерв монет і банкнот);

– резервом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

– резервами комерційних банків (статутний фонд; резервний фонд банку; обов'язкові резерви; резерв під активні операції (страхові резерви));

Крім того сучасне банківське законодавство України визначає вимоги щодо децентралізованих банківських фондів, якими є нормативні вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу банку та мінімального розміру резервів, які створюються під ризикові активи.

Створення резервів банком означає відособлення певної частини грошових коштів з підпорядкуванням її особливому правовому режиму, який передбачає встановлення спеціальних правил щодо володіння, користування та розпорядження цими коштами, а також їх фінансового та податкового обліку.

Аналіз наукової думки та нормативно-правової бази дає нам підстави стверджувати про наявність в Україні парадигми щодо необхідного розвитку окремого, відносно самостійного елементу фінансової системи країни – банківської резервної системи – та про практичне функціонування таких елементів останньої, як резервні вимоги, резервні фонди, банківські резерви, банківська резервна система, які, первісно будучи категоріями економічними, потребують правового визначення.

Виходячи з того, що банківська резервна система є елементом фінансової системи країни, її можна визначити, по-перше, як сукупність резервних фондів банків та інших фінансово-кредитних установ (обов'язкових, страхових, золотовалютних і гарантування вкладів фізичних осіб), призначенням яких є покриття непередбачуваних витрат; по-друге, як систему суб'єктів, які класифікуються на уповноважених (регулюють формування та використання таких фондів шляхом видання нормативних актів та здійснення нагляду за їх дотриманням, застосовують заходи впливу в разі порушення нормативно-правових приписів) та тих, які формують і використовують такі фонди. Відносини, що виникають між такими суб'єктами з приводу функціонування резервної системи, за своїм характером є вертикальними, їх структура передбачає наявність суб'єкта владних повноважень, який здійснює вищезазначені повноваження щодо суб'єкта підпорядкованого.

Поняття «банківська резервна система» (як самостійний елемент у фінансовій системі) пропонуємо визначити як систему взаємопов'язаних метою захисту публічного інтересу (економічної безпеки країни) фондів грошових коштів, підпорядкованих єдиним законам грошового обігу та принципам грошово-кредитної політики, що створюються банками всіх рівнів на засадах державного примусу (тобто мають обов'язковий характер) з метою запобігти ризикам неплатоспроможності, банкрутству банків (країни) та захистити користувачів банківських послуг.

Від надійного та стабільного функціонування банківської резервної системи значною мірою залежить стабільність усієї економіки, а також упевненість фізичних осіб у своєму майбутньому фінансовому благополуччі.

Список використаних джерел:

1. Алексеева Д. Г. Банковская безопасность: правовые проблемы : автореф. дисс. на соискание ученой степени докт. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право» / Д. Г. Алексеева. – М., 2011. – 58 с.

2. Алексеев С. С. Теория права / С. С. Алексеев. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 320 с.

3. Бєлінський Д. О. Про фінанси як системне поняття / Д. О. Бєлінський // Право і суспільство. – 2011. – № 4. – С. 55–59.

4. Большой экономический словарь. – М.: Книжный мир, 1999. – 623 с.

5. Василик О. Д. Теорія фінансів : підручник / О. Д. Василик. – К.: НІОС. – 2003. – 416 с.

6. Воронова Л. К. Финансовое право : учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов / Л. К. Воронова, Н. П. Кучерявенко. – Х.: Легас, 2003. – 360 с.

7. Воронова Л. К. Фінансове право України : підручник / Л. К. Воронова – К.: Прецедент; Моя книга, 2007. – 448 с.

8. Вступ до правових систем / за заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Онищенко : монографія. – К.: Видавництво «Юридична думка», 2006. – 432 с.

9. Гетманцев Д. О. Банківське право України / Д. О. Гетманцев, Н. Г. Шукліна. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 344 с.

10. Горбунова О. Н. Финансовое право и финансовый мониторинг в современной России / О. Н. Горбунова. – М.: ООО «Профобразование», 2003.– 83 с.

11. Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) / пер. с франц. В. Захватаев. – К.: Истина, 2006. – 1008 с.

12. Грачева Е. Ю. Финансовое право : учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. // Грачева Е. Ю., Соколова Э. Д. – М.: Юристъ, 2005. – 350 с.

13. Грачева Е. Ю. Комментарий к диссертационным исследованиям по финансовому праву / Е. Ю. Грачева, Д. М. Щецин. – М.: Статут, 2009. – 1055 с.

14. Карлін М. І. Фінансова система України : навч. посіб. / М. І. Карлін . – К.: Знання, 2007. – 324 с.

15. Кравченко Н. Г. Банківські резерви: економічна суть та правова природа // Наукові записки / Н. Г. Кравченко. – К.: Видав. дім «КМ Академія», 2006. – Т. 53: Юридичні науки. – С. 147–155.

16. Нечай А. А. Проблеми правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків : монографія / А. А. Нечай. – Чернівці: «Рута», 2004.– 264 с.

17. Орлюк О. П. Банківська система України. Правові засади організації / О. П. Орлюк. – К.: Юрінком Інтер, 2003. –240 с.

18. Парыгина В. А. Финансовое право в схемах с комментариями : учеб. пособие / В. А. Парыгина , А. А. Тедеев . – М.: Изд.-во Эксмо, 2005. – 272 с.

19. Пихтин С. В. Правовая природа лицензирования банковской деятельности / С. В. Пихтин // Банковское право. – 2003. – № 4. – С. 3–9.

20. Тосунян Г. А. Банковское право Российской Федерации. Общая часть : учебник / под общ. ред. акад. Б. Н. Топорнина / Г. А. Тосунян, А. Ю. Викулин, А. М. Экмалян. – М.: Юристъ, 2002. – 448 с.

21. Универсальный экономический словарь. Менеджмент, маркетинг, реструктуризація. – К., 1999. – 392 с.

22. Фінансове право: підручник / відп. ред. Гетманець О. П. – Х.: Еспада, 2008. – 416 с.

23. Финансовое право Российской федерации : учебник / отв. ред. М. В. Карасева. – М.: Юристъ, 2002. – 576 с.

24. Финансы, денежное обращение. Кредит : учебник для вузов / под ред. проф. Г. Б. Поляка. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2-е изд., 2001. – 512 с.

25. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998, Т. 5: П-С. – 2003. – 736 с.

Прочитано 2562 разів
Ви тут: Home Архів номерів #1(7)/2014 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ У СФЕРІ АГРАРНИХ ПРАВОВІДНОСИН - Курило В.І.