Адміністративне правo і процес
ISSN: 2227-796X (Print), ISSN: 2617-8354 (Online)

Науково-практичний журнал‚ заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

ПРОБЛЕМИ САМОРЕГУЛЮВАННЯ, ПРОФЕСІЙНОГО САМОУПРАВЛІННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ У МЕДИЧНІЙ СФЕРІ - ДЕМЧЕНКО І. С.

 

Demchenko I. Issues of self-regulatory, professional self- governance and non-governmental organizations activities in health-care sphere

    In foreign countries, self-regulatory, professional self-regulation and other forms and types of organizations prove their effectiveness at healthcare sphere. In Ukraine, despite some medical community and patient’s interest, such forms and mechanisms do not have broad support in the national health system. The process of implementation of self-regulatory, professional self-regulation organizations at healthcare sphere is a quiet taught challenge in a prospect of health care reform. That’s seems to be important to achieve a balance between the interests of the medical community, the rights and freedoms of patients, state’s nforcement functions and state’s core obligations in health care sphere and business interests of private health care providers.

    That should be clear to distinguish between the following: what is self-regulatory organization, professional self-regulation and what is their difference from existing institutions, associations and other types of organizations at healthcare sphere at Ukraine. The main characteristic of self-regulatory organization and professional self-regulation is their basis on a common market of certain service or organization that unites professionals and specialist of certain type. Thus, the common market of certain service actually means any activity as a medical practice, under the licensing conditions, which apply to all entities, regardless of the legal form and ownership. Regarding organization that unites professionals and specialist of certain type that is a person with appropriate special education – higher medical education. Thus, self-regulatory organization created mostly by entities, and professional selfregulation – by professionals, specialists at particular sphere.

    We are convinced that self-regulatory – is a question of delegation of the power, in other words, self-regulatory organizations replace state regulation at a specifi c sector or sub-sector. Contrarily, professional self-regulation has for the main aim to develop higher performance standards than stipulated in the normative legislation – in other words, which is established by State. This made supplement, not replacement of state regulation, though the possibility to transfer certain powers still exist. The current legislation of Ukraine at healthcare sphere contains the basis for the implementation of self-regulatory organization, professional self-regulation. Thus, the basic principles of health care in Ukraine, inter alia, include decentralization of public administration, development of government institutions and the independence of health workers on the legal and contractual basis. Defi nitely, entirely replacement of state regulation impossible. Generally opportunities for self-regulatory organization, professional self-regulation are: the establishment of certain rules (in medical fi eld – especially medical standards); the control over their observance; the issue of liability for their violation. All these aspects are discovered from a position of possible implementation at current legislation. 

Сучасна система охорони здоров’я України потребуєзмін.Цегаслоєактуальнимужебільшніждесятиліття, однак реальні здобутки реформи системи охорони здоров’я, що триває, й досі залишаються доволі таки дискусійними. Діяльність саморегулівних організацій,органівпрофесійногосамоврядуваннятаінші формийвидидіяльностігромадськихоб’єднаньдовелисвоюефективністьузарубіжнихкраїнах.ВУкраїні ж, незважаючи на певну зацікавленість як представників медичної спільноти, так і пацієнтів, така діяльність не має широкої підтримки у вітчизнянійсистемі охорониздоров’я.

 

Проблеми реформування сфери та системи охорони здоров’я з урахуванням інститутів і механізмів саморегулюванняфактичнозалишаютьсянерозкритими як у практичній діяльності нормотворців, так і в публікаціяхдослідниківзпитаньрегулюваннятафункціонування національної системи охорони здоров’я. Це й зумовлює актуальність обраноїтеми.

 

Проблеми саморегулювання, професійного самоврядування та діяльності громадських об’єднань у медичній  сфері  досліджувалися  в  публікаціях Л. Бондаревої, З. Гладуна [1], Р. Гревцової [2], В. Лещенко [3], О. Мусія [22], І. Сенюти [19], В. Пашкова [4; 5] та інших фахівців у сфері адміністративного, господарського права, організації охорони здоров’я, державногоуправління.

 

Метою нашої статті є дослідження питання діяльності громадських об’єднань і становлення саморегулювання чи професійного самоврядування в медичній сфері. При цьому відзначаємо, що протягом останнього часу ведеться дискусія щодо можливості запровадження національної аптечної палати – як органу професійного самоврядування фармацевтів, однак, враховуючи мету статті, ми зосередимося власне на медичній сфері.

 

Розвиток різних форм саморегулювання і професійного самоврядування та, як наслідок, передання частини функцій від держави до таких організацій є важливою складовою дебюрократизації економіки, лібералізації та розвитку демократичного суспільства через підвищення ролі громадських і професійних  об’єднань.  Запровадження  саморегулювання та професійного самоврядування в медичній сфері є вкрай важким завданням реформи  системи  охорони здоров’я, уході реалізації якої необхідно досягти балансу між інтересами медичної спільноти, дотриманням прав і свобод пацієнтів, забезпеченням виконання  функцій та зобов’язань держави у сфері охорони здоров’я, інтересами суб’єктів господарювання (безумовно, враховуємо особливу роль системи охорони здоров’я, проте й зважаємо назначущість приватної медицини). Однак потрібно чітко розрізняти між саморегулювання та професійне самоврядування та знати, чим ці інститути відрізняються від сьогоденної діяльності громадських об’єднань у медичнійсфері.

 

По-перше, очевидно, що основною ознакою саморегулівної організації є об’єднання суб’єктів господарської діяльності, виходячи зі спільного ринку послуг, або організації, що об’єднують суб’єктів професійної діяльності певного виду. Так, спільним ринком послугфактично є господарська діяльність змедичної практики, ліцензійні умови провадження якої поширюються на всіх суб’єктів господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності. Державні та комунальні заклади охорониздоров’я надають безкоштовну медичну допомогу,однакутойжечасможутьнадавати цілком оплатні медичні послуги. Не заглиблюючись у дискусію щодо співвідношення термінів медичної допомоги та медичної послуги, відзначимо, що державні та комунальні  заклади  охорони  здоров’яцілком можуть бути суб’єктамисаморегулівних організацій. Що ж до суб’єктів професійної діяльності певного виду, тодотакихосібсміливоможнавіднести осіб, які мають відповідну спеціальну освіту – вищу медичну. Отже, саморегульовані організації створюються суб’єктами господарювання, а професійні самоврядні – відповідними професіоналами, фахівцями певної галузі.

 

Професійне самоврядування в медичній сфері розглядається якпередбачена законом система управлінських взаємин між усіма представниками певної професії, покликана консолідувати зусилля представників певного фаху в стосунках з органами державної влади, із суспільством та між собою. Тобто законом надаються управлінські повноваження з метою успішного функціонування певної професії на користь усього суспільства[6].

 

По-друге,  як  слушно  відзначає В. Пашков, саморегулювання передбачає наявність делегованих державою повноважень, що дозволяють певним фізичним чи юридичним особам установлювати норми професійної поведінки для своїх працівників [4]. По суті, саморегулювання – це передання частини компетенції, що зазвичай належить державниморганам, учасникам певного ринку. При цьому зазначене не заперечує можливості делегування окремих регуляторних повноважень, що входять до компетенції органів державної виконавчої влади, створеним громадянами та колективами таких організацій професійним громадським об’єднанням. [4]   Однак,   на   наше   переконання, якщо в саморегулюванні йде мова про делеговані повноваження, тобто саморегулівні організації замінюють державне регулювання тієї чи іншої сфери, то діяльність професійних самоврядних організацій спрямованана виробленнябільшвисокихстандартів діяльності, ніж це передбачено в законодавстві, або іншими словами – установлюється державою. Тобто здійснюється доповнення, а не заміщення  державного  регулювання,  хоча й припускається передання певних повноважень.

 

Однією з проблем, що стоїть на шляху розвиткусаморегулювання та професійного самоврядування в Україні, є відсутність відповідного загального законодавчого акта, що б урегульовував питання діяльності саморегулівних організацій та професійного самоврядування в Україні. Спеціальні закони регулюють функціонуванняусферіадвокатськоїаудиторської діяльності, нотаріату тощо. Діяльністьжечиннихсаморегулівних організацій та професійногосамоврядування в інших сферах здебільшого регулюється положеннями підзаконних нормативно-правовихактів.

 

2014 року до Верховної Ради України  було  подано  Проект Закону

 

«Про лікарське самоврядування» [7], однак через два місяці його було відкликано. Детально не зупиняючись на положеннях цього законопроекту,лише відзначимо, що ним пропонувалося законодавче закріплення Українського лікарського товариства як недержавної некомерційної професійної організації, щоб об’єднувала всіх лікарів України з метою забезпечення реалізації завдань лікарськогосамоврядування.

 

Діяльність громадських обєднань у медичній сфері. В Україні станом на червень2015року,заданимиЄдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та офіційного сайту Міністерства охорони здоров’я України, функціонує близько 169 громадських об’єднань, що об’єднують представниківлікарських професій – хірургів, стоматологів,педіатрів, дерматовенерологів, судових медиків,неонатологівтощо.Основою для функціонування громадських об’єднань у медичній сфері є положення   загального   Закону   України

 

«Про громадські  об’єднання»  [8], що визначає правові та організаційні засади утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об’єднань. Цей Закон не поширюється на відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення саморегулівних організацій та організацій, які здійснюють професійне самоврядування. Тобто, говорячи про чинні організації, асоціації, спілки, товариства в медичній  сфері, ми говоримо про їх діяльність як громадських об’єднань, а неорганізацій саморегулювання чи професійногосамоврядування.

 

Порівнюючи з організаціями, що здійснюють саморегулювання або професійне самоврядування, громадські об’єднання створюються та діють за іншими принципами – на підставі тільки загального законодавства, що дозволяє їх створення лише з ініціативи приватних осіб, і при цьому не мають будь-яких владних повноважень. Це не виключає того, що за певних умов громадське об’єднання    може    отримати   певні повноваження. Однак для здійснення цього громадському об’єднанню необхідно насамперед отримати статус організації саморегулювання чи професійного самоврядування.

 

Ключовим принципом утворення тадіяльностігромадськихоб’єднаньє принцип добровільності, щопередбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об’єднанні, зокрема  в  його  утворенні,   вступі до такого об’єднання або припиненні членства (участі) в ньому [8, ч. 2, ст. 3]. Правовий же статус саморегулівних організацій та організацій професійного самоврядування засновано, як правило, на засадах обов’язкового членства, оскільки останнім делегується частина владних повноваженьу медичній сфері, тобто не має бути лікарів чи медичних працівників, які б не підлягали такому регулюванню та контролю.Такожнеслідототожнювати право громадян України, закріплене статтею 36 Конституції України, на об’єднання у громадські організації, з певним обов’язком особи, що є лікарем, перебувати у складі професійного об’єднання лікарів у разі запровадження цьогоінституту.

 

Досвід України засвідчує, що саморегулівні організації, які ґрунтуються на обов’язковому членстві, мають більш широкий перелік функцій, які вони виконують, порівняно з переліком функцій саморегулівних організацій, заснованих на добровільному членстві, що зумовлено специфікою діяльності цих організацій. Саморегулівні організації з обов’язковим членством виконують, крім іншого, важливу функцію, пов’язану «з допуском до професії» [5].

 

У більшості розвинених країн саме професійним об’єднанням делеговано повноваження щодоакредитації закладів охорони здоров’я, що практично передбачає більш високі стандарти, ніж зазначені в умовах ліцензування, а також атестації спеціалістів у межах кваліфікації, визначеної державою [4].Усесвітня медична асоціація (надалі – ВМА) – одна з провідних міжнародних неурядових організацій, що займається питаннями, inter alia, правового регулювання медичної діяльності, такожнеодноразово звертала увага на роль і значущість професійної лікарської автономії та саморегулювання [9]. Зокрема наголошується, що будь-яка система професійного саморегулювання має забезпечувати: а) якість медичної допомоги, що надається пацієнтам; б) компетенцію лікаря, що надає таку медичну допомогу; в) професійну поведінку лікаря. З метою забезпечення якості надання медичної допомоги пацієнтам лікар зобов’язаний брати активну участь у постійному професійному розвитку з метою вдосконалення та підтримання належного рівня їх клінічних знань, навичок   і компетенції [10,para.5].

 

Незважаючи на суперечливі наявні законодавчі ініціативи, чи існують перспективи запровадження саморегулювання та професійного самоврядування в медичній сфері? Звісно що так. Позитивний зарубіжний досвід свідчить на значну користь від запровадження таких механізмів. Окрім цього чинне законодавство України у сфері охорони здоров’я вже містить базис для запровадження саморегулювання тапрофесійного самоврядування в медичній сфері. Так, до основних принципів охорони здоров’я в Україні, inter alia, належать: децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній основі [11, ст. 4]. Чи здатне саморегулювання повністю або частково замінити державне регулювання в медичній сфері? Звісно, що повністю замінити державне регулювання неможливо. Тому мова може йти лише про певні додаткові важелі в регулюванні медичної діяльностінакористьпацієнтаізурахуванням професійних прав медичних працівників, що будуть діяти поруч із державним регулюванням, або про часткове саморегулювання, професійне самоврядування медичного ринку. Загальноприйнятими можливостями для саморегуляції, професійного самоврядування є встановлення правил (у медичній сфері – насамперед медичних стандартів); питання контролю за їх дотриманням, питання притягнення до відповідальності за їх порушення. Саме на цих трьохаспектах і пропонуємо зосередити увагу та вважаємо їх базовими длярозроблення нових законодавчих актів щодо саморегулювання, професійного самоврядування в медичнійсфері.

 

На необхідності розроблення та впровадження стандартів у медичній сфері акцентує чимало лікарів, представників органів державноївлади, науковців. Говорячи про стандарти в медичній сфері, неможливо не зазначити про  положення  статті 14-1 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Відповіднодо цих положень галузевими стандартами у сфері охорони здоров’я є стандарт медичної допомоги (медичний стандарт), клінічний протокол, табель матеріально-технічного оснащення, лікарський формуляр. При цьому зазначений перелік галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я не є вичерпним і може включати також інші норми, правила та нормативи, передбачені законами, які регулюють діяльність у сфері охорони здоров’я. Відповідно до ліцензійних умов провадження господарської діяльностізмедичноїпрактикитастандартів акредитації закладів охорони здоров’яостаннімаютьзатвердженіу встановленому порядку локальні клінічні протоколи, що відповідають галузевим стандартам у сфері охорони здоров’я. Загалом в Україні відбувається поступове формування багаторівневої системи медичних стандартів [12, с.296].

 

Проте, говорячи про  можливості саморегулювання та професійного самоврядування, відзначаємо, що на сьогодні лише Міністерство охорони здоров’я України маєповноваження з розроблення та затвердження галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я. [11, ч.4, ст.14-1].

 

Окрім цього ми переконані, що стандарти в медичній сфері, окрім власне галузевих стандартів  у  сфері охорони здоров’я, мають включати й етичні норми та принципи. Безумовно,цістандарти,правила,положення, тощо зобов’язані виконуватися всіма членами такої організації. Окрім цього  підкреслюємо,  що ці стандарти мають установлювати вищі вимоги порівняно здержавними галузевими стандартами. Наприклад, відповіднодоСтатутуАмериканської асоціації хірургів «метою…є культивування та покращення науки та мистецтва хірургії, підвищення стандартів медичної професії та інших питань, які можуть стосуватися цієї сфери в рамкахзакону».

 

Стандарти у сфері охорони здоров’я спрямовано насамперед на забезпечення якості медичної допомоги. Якість медичної допомоги – одна з ключових проблем чинної системи охорони здоров’я [13]. Окрім цього якість медичної допомоги – основний критерій діяльності якокремого лікаря, закладу охорони здоров’я,так і всієї системи охорони здоров’я. Чимало фахівців сфери охорони здоров’я та державного управління відзначають прямий зв’язок міжякістю медичної допомоги на всіх рівнях та інститутом саморегулювання в медичній сфері [14]. Тому питання контролю в медичній сфері, і насамперед контролю за якістю медичної допомоги, потребує більш детального висвітлення. Відповідно до статті 7 Основ законодавстваУкраїни про охорону здоров’я припускається здійснення державного і громадського контролю та нагляду у сфері охорони здоров’я [11, п. Г, ч. 1, ст. 7]. Поряд із тим стаття 22 Основ закріплює положення щодо лише державного контролю й нагляду у сферіохорониздоров’я.

 

Відповідно до затвердженого Міністерством охорони здоров’я України Порядку контролю якості медичної допомоги [15] якість медичноїдопомоги передбачає надання медичної  допомоги  та  проведення  інших заходів щодо організації надання закладами охорони здоров’я медичної допомоги відповідно до стандартів у сфері охорони здоров’я. Оцінювання якості медичної допомогипередбачає визначення відповідності наданої медичної допомоги встановленим стандартамусферіохорониздоров’я.При цьому контроль якості надання медичної допомоги здійснюється шляхом застосування методів зовнішнього та внутрішнього контролю якості медичної допомоги, самооцінки медичних працівників, експертної оцінки, клінічного аудиту, моніторингу системи індикаторів якості, атестації/сертифікації відповідно до вимог чинного законодавства України та законодавства Європейського Союзу. Відповідно до мети цієї статті ми не можемо говорити про внутрішній контроль якості медичної допомоги. Говорячи про можливий контроль громадських об’єднань,  відповідно до зазначеного нормативно-правового акту зовнішній контроль якостінадання медичної допомоги здійснюється органами державноївиконавчої влади в межах повноважень,визначених законодавством. Тобто фактично відсутні положення щодо можливості здійснення контролю громадськими об’єднаннями та/або саморегулівними організаціями чи організаціями професійногосамоврядування.

 

Звертають на себе увагу положення абзацу 2 пункту 8 Порядку контролю якості медичної допомоги, відповідно до якого клініко-експертне оцінювання якості та обсягів медичної допомоги здійснюється шляхом експертизи клінічних питань діагностики,  лікування  та   реабілітації медичними радами закладів охорони здоров’я, клініко-експертними комісіями Міністерства охорони здоров’я України та/або управлінь охорони здоров’я. Так, відповідно до Наказу МОЗ України «Про організацію клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги» [16,  п.  4.4]  до складу Клініко-експертної комі сії Міністерства охорони здоров’я України входять представники професійнихспілок,їхоб’єднаньугалузі охорони здоров’я, організацій роботодавців, їх об’єднань у галузі охорони здоров’я, громадських об’єднань лікарів – у кількості 25% від складу Клініко-експертноїкомісії.

 

Натомість до складу клініко-експертних комісій структурних підрозділівзпитаньохорониздоров’яобласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. [17, п.4.4] та медичних рад  закладів охорони здоров’я [18, п. 5.4] від представників   професійних    спілок, їх об’єднань у галузі охорони здоров’я, організацій роботодавців, їх об’єднань у галузі охорони здоров’я, громадських об’єднань лікарів уже входить одна третина. При тому цікавою є й інша обставина, на яку звертаєувагуІ.Сенюта:складклініко-експертних комісій виключно медичний, лише до роботи медичних рад можуть залучатися представники підприємств, установ, організацій немедичного профілю [19].Вищенаведене дозволяє зробити висновки, що громадські об’єднання в медичній сфері можуть брати участь у  контролі за якістю медичної допомоги через включення своїх представників   до   складу   Клініко-експертної комісії МОЗ України та клініко-експертних комісій обласних державних адміністрацій.

 

Деякими дослідниками[20]вже підіймалося питаннящодоіснування так званогогромадськогоконтролю в медичній сфері. Зокремапідтакою діяльністю          розуміється      діяльність громадських об’єднань,середяких можнавідзначитиВсеукраїнську Раду захисту прав ібезпекипацієнтів, що об’єднує пацієнтів,якіпотребують захисту,громадськіоб’єднання таорганізації,створенідлязахистуінтересів своїх членів,груписамодопомоги; Всеукраїнськугромадськуорганізацію «Коаліція захиступравосіб зінтелектуальноюнедостатністю», яка об’єднує 84регіональнісуб’єкти, що надають соціальніпослугиособам зінтелектуальноюнедостатністю таїхнімродинаміпредставляютьїхні інтереси тощо [20].Слідвідзначити, що переважна частинатакихгромадських об’єднаньопікуютьсянасамперед правами та інтересамипацієнтів. Питаннявідповідальності.Основи законодавства Українипроохорону здоров’я містятьзагальнубланкетну норму особи, виннівпорушенні законодавствапроохоронуздоров’я, несутьцивільну,адміністративну абокримінальнувідповідальність згідноіззаконодавством [11, ст. 80]. Однакнеодноразоворізними авторамипідкреслюєтьсятака теза: головнезавданнялікарськихасоціацій спрямованонаформування          персональної       відповідальності лікаря за своюдіяльністьперед професійною організацією/лікарським товариством (по суті–перед саморегулівними    організаціями   чи організаціямипрофесійногосамоврядуванняприм. авт.), щоу своючергу відповідає за ньогопередпацієнтами і державою [21, c. 6;22].Саметакий зв’язок має змогуводночасзадовольнити потреби пацієнтаізахистити правамедичнихпрацівників, що особливо актуальнодля України. Зважаючи напрогресивністьтакої тези, вважаємо занеобхіднезробити декількауточнень.Відповідно до       персональної    відповідальності лікарів їх  професійна  поведінка та діяльність завжди маютьбутив рамках Кодексу етики,правил,стандартів. При цьому підставитапорядок притягнення винноїособимають бути чітко прописані вправилахсаморегулівної організаціїчиорганізаціїпрофесійногосамоврядування. Притягнення доперсональноївідповідальності лікаря, якпевнадодаткова міра покарання,незвільнятиме останньоговідвідповідальності за чиннимзаконодавствомУкраїни. Що ж довідповідальностісаморегулівних організаційта/абоорганізацій професійногосамоврядуванняперед суспільством і державою,тоформи, підстави та порядокїїзастосування потребуватимуть  подальших  наукових досліджень.

 

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок про те, що питання саморегулювання, професійного самоврядування, ураховуючи специфіку медичної сфери, залишається доволі дискусійним насамперед через відсутність загального Закону в цій сфері. Хоча підкреслено, що чиннезаконодавствоУкраїниусферіохорони здоров’я вже містить базис для запровадження  саморегулювання  та професійного самоврядування в медичній сфері. Наголошується, що саморегулювання чи професійне самоврядування  має  забезпечувати: а) якість медичної допомоги, що надається пацієнтам; б) компетенцію лікаря, що надає таку медичну допомогу; в) професійну поведінку лікаря. З огляду на позитивний зарубіжний досвід від запровадження таких механізмів, загальноприйнятими можливостями для саморегуляції, професійного самоврядування є встановлення правил, питання контролю за їх дотриманням, питання притягнення до відповідальності за їх порушення.

 

 

 

Список використаних джерел:

 

1.  Гладун З. С. Державна політикаохорони здоров’я в Україні (адміністративноправові проблеми формування і  реалізації):монографія/З.С.Гладун.Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 460с.

 

2.   Гревцова Р. Ю. деякі питання законодавчого забезпечення розвитку охорони здоров’я в Україні / Гревцова Р. Ю.// Часопис Академії адвокатури України. – 2013. – Т. 6. – № . 2 (19) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://e-pub.aau.edu.ua/index.php/chasopys/article/ viewFile/32/29

 

3.  Лещенко В. В. Громадськілікарські організації як суб’єкти формування тареалізації державної політики України в галузі охорони здоров’я : дис…на здобуття наук. ступ. канд. наукздерж. упр.:25.00.02/ В. В. Лещенко; Національна академія державного управління приПрезидентові України. – К., 2009. – 162с.

 

4.    Пашков В. М. Ринкове саморегулювання господарських відносин у сфері охорони здоров’я / В. М. Пашков // Аптека.–2009.–№682(11)[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. apteka.ua/article/8153

 

5.    Пашков В. М. Чи бути в Україні фармацевтичному  самоврядуванню?   / В. М. Пашков // Аптека. – 2015. – №  991

 

(20) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.apteka.ua/article/333040

 

6.    Надюк З. О. Поєднання механізмів державного управління і лікарського самоврядування на ринку медичних послуг в Україні / Надюк З. О. //Державне будівництво. – 2008. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/ cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=U JRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_ DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/ DeBu_2008_2_25.pdf

 

7.   Проект Закону про лікарське самоврядування: Реєстр.номер 5124 від 01.10.2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/ zweb2/webproc4_1?pf3511=52254

 

8.   Про громадські об’єднання: Закон України № 4572-VI від 22.03.2012 // Офіційний вісник України.  –  2012 р.   

 

№ 30 д 27.04.2012, стор. 26, стаття  1097,

 

код акта 61211/2012

 

9.      WMA  Declarationof  Madrid  on Professional Autonomy andSelfRegulation: Adopted by the 39th World Medical Assembly, Madrid, Spain, October 1987, editorially revised at the 170th Council Session, Divonne-lesBains, France, May 2005 and rescinded andarchived by theWMA General Assembly, New Delhi, India, October 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.wma.net/en/30publ ications/10policies/20archives/a21/ WMA Declaration of Madrid on Professionallyled Regulation:Adopted by the 60th WMA General Assembly, New Delhi, India, October 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.wma.net/en/30publications/10policies/r4/

 

10.  Основи законодавстваУкраїни про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 № 2801-ХІІ (із змінами) / Голос України від15.12.1992.

 

11.  Рогова О. Г. Державна політика стандартизації в системі охорони здоров’я в Україні / Рогова О. Г. // Актуальні проблеми  державного  управління.  –  2014.–

 

№ . 2. – С. 295-301.

 

12.   Квіташвілі О. На шляху до європейської системи охорони здоров’я: презентація  для  Національної  РадиРеформ

 

28 квітня 2015 року / О. Квіташвілі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.slideshare.net/Ministry OfHealthOfUkraine/ss-47520224

 

13.   Ануфриев С. А. Первые шаги на пути к саморегулированию в российскомздравоохранении/С.А.Ануфриев// ВестникРосздравнадзора.–2010.–№1.– С. 38-39.

 

14.   Про порядок контролю якості медичної допомоги: Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 752 від 28.09.2012 // Офіційний вісник України. – 2012 р. – № 94 від 17.12.2012, стор. 31, стаття 3830, код акта64719/2012

 

15.        Положення про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров’я України: Затверджене Наказом МОЗ України № 693 від 06.08.2013 // Офіційний  вісник  України.  –  2013  р.  

 

№  80  від  25.10.2013,  стор.  225,  стаття

 

2986, код акта 69250/2013

 

16.     Положення про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій: Затверджене     Наказом     МОЗ   України

 

№ 693 від 06.08.2013 // Офіційний вісник України. – 2013 р. – № 80 від 25.10.2013, стор.225,стаття2986,кодакта69250/2013

 

17.   Положення про медичну раду закладу охорони здоров’я: Затверджене Наказом МОЗ України № 693 від 06.08.2013 // Офіційний вісник України. – 2013 р. – № 80 від 25.10.2013, стор. 225, стаття 2986, код акта69250/2013

 

18.   Сенюта І. Я. Контроль якості медичної  допомоги:  новелинормативного регулювання / Сенюта І. Я.[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. umj.com.ua/article/68292/kontrol-yakostimedichnoi-dopomogi-noveli-normativnogoregulyuvannya

 

19.     Семигіна Т. Громадський контрольякмеханізмпопередженняпорушень у сфері охорони здоров’я / Т. Семигіна // Віче. – 2009. – № .19 [Електронний ресурс].–Режимдоступу:http://www.viche. info/journal/1667/ Знаменська Т. К. Асоціація неонатологів України / Знаменська Т. К. // Неонатологія,  хірургія  та  перинатальна медицина. – 2014. – Т. 4. – № 3 (13). – С. 6-10.

 

20.    Карпук В. Чи потрібне нам лікарське самоврядування / Карпук В., Мусій  О.  //  Голос   України.   –  2008.   

 

№ 347 (4347) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.golos.com.ua/ section/11647995999.html

 

 

Прочитано 819 разів
Ви тут: Home Архів номерів #3(13)/2015 ПРОБЛЕМИ САМОРЕГУЛЮВАННЯ, ПРОФЕСІЙНОГО САМОУПРАВЛІННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ У МЕДИЧНІЙ СФЕРІ - ДЕМЧЕНКО І. С.