Адміністративне правo і процес
ISSN: 2227-796X

Науково-практичний журнал‚ заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

ВИЗНАЧЕНІСТЬ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЯК ГАРАНТІЯ ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПІВ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА - Процан Ю.Г.

У роботі досліджуються питання регламентації чинним законодавством правового статусу органів виконавчої влади.

Належне державне управління відповідно доРекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам [1] передбачає чітке визначення на конституційному і законодавчому рівнях завдань, функцій, обовʼязків і відповідальності службовців представницьких інституцій держави. Яскравим прикладом є Конституція Франції 1958 р. [2, с. 72–119], якою встановлено, що Премʼєр-міністр несе відповідальність за діяльність Уряду і забезпечує виконання законів; міністри несуть відповідальність за виконання актів Уряду [2, ст. 21–23]; члени Уряду несуть кримінальну відповідальність за дії, що скоєні ними при виконанні своїх функцій і кваліфікуються як злочини або делікти на час їх скоєння [2, ст. 68-1].

Натомість зміст Конституції України [3] свідчить про протилежне: замість функцій та обовʼязків щодо створення організаційних умов для забезпечення гідних умов життя людини, мова йде про здійснення влади або «владоповноважень» як права та можливості розпоряджатися чим-небудь [3, ст. 6, ч. 2 ст. 19]; матеріальна та моральна шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади (ОДВ), органів місцевого самоврядування (ОМС), їх службовців при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави чи ОМС, а не за рахунок винних осіб [3, с. 56]. Тобто Конституцією легалізована «влада без обовʼязків і відповідальності». Такий порядок абсолютним чином блокує реалізацію принципів правової держави та верховенства права.

У вітчизняній адміністративно-правовій науці відсутні праці, в яких би питання належного державного управління досліджувалось з позицій визначеності правового статусу органів виконавчої влади та їх службовців.

Визначеність правового статусу ОВВ, ОМС та їх службовців має надзвичайно важливе значення для реалізації принципів правової держави і верховенства права. Що ж розуміється під поняттям «статус»? Під цим поняттям (лат. status) розуміється встановлене нормами права правове становище його субʼєктів, сукупність їх обовʼязків і прав [4, с. 525]. Більш конкретним є пояснення, що наведені в латинсько-руському словнику: це «становище; спосіб дій, правила» [5, с. 522]. Тобто термін охоплює сукупність інститутів обовʼязку, відповідальності та інституту адміністративної процедури (спосіб дій, правила). 

З приводу цього варто навести точку зору зарубіжних учених. Так, французький державний діяч А. Токвіль (1805–1859) [6, с. 61–62, 96] писав, що діяльність влади повинна бути організована таким чином, щоб діяти в інтересах народу і бути відповідальною перед ним; установлення відповідальності всіх посадових осіб перед судом не призводить до послаблення урядової влади – навпаки, це посилює повагу народу до представників влади. Лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р., відомий австрійсько-американський економіст і політичний філософ Ф. Хайєк (1899–1992) [7] наголошував, що всяка влада повинна бути зумовлена довгочасним зводом правил, який ніхто не має права змінити заради досягнення якоїсь негайної цілі [7, с. 450]; справжня цінність демократії полягає в тому, що вона повинна захистити людину від зловживань влади [7, с. 459]. 

Завданням правої держави є справедливість, належна поведінка представників державних інституцій, їх доброчесне служіння людині і суспільству. В ідеологічну та правову основу цих країн покладено ідею користі та ідею справедливості стосовно людини та суспільства. При цьому належне державне управління може бути забезпечене лише високоякісним законодавством, яке повинне бути адекватним і послідовним, ясним, зрозумілим і доступним. Його принципи ґрунтуються на положеннях Рекомендації Комітету Міністрів ЄС державам членам про належне державне управління CM/Rec (2007)7 [8], Міжнародного кодексу поведінки державних службовців [9] тощо. 

Рекомендація про належне державне управління ґрунтується на низці обовʼязкових до виконання правових актів, зокрема Резолюції (77) 31 про захист особистості від дій адміністративних органів; низці рекомендацій Комітету Міністрів, зокрема про здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами (№ R(80)2); про доступ до інформації, наявної в органах державного управління (№ R(81)19); про юридичну відповідальність (№ R(84)15); про адміністративні процедури, що зачіпають права великої кількості людей (№ R(87)16); про передачу третім сторонам персональних даних, наявних у державних органів (№ R(91)10); про статус державних службовців у Європі (№ R(2000)6); про кодекси поводження для державних службовців (№ R(2000)10); про доступ до офіційних документів (№ R(2002)2); про виконання адміністративних і судових рішень у галузі адміністративного права (№ R(2003)16); про судовий нагляд за адміністративними актами (№ R(2004)20) тощо. 

Невідʼємною складовою Рекомендації є Кодекс належного державного управління та основоположні принципи адміністративних процедур у їх діяльності. Принципами належного державного управління зокрема визначено такі: принцип законності (ст. 2); органи державного управління мають діяти відповідно до юридичних принципів, що регулюють їхню організацію, функціонування та діяльність (метою адміністративного права або його предметом є детальна регламентація діяльності адміністрації (їх службовців), а не регулювання суспільних відносин, як це легалізовано радянською правовою наукою); органи державного управління (їх службовці) повинні діяти і здійснювати свої обовʼязки в розумні терміни (ст. 7). Вони повинні нести відповідальність за неналежне виконання адміністративних рішень, що входить у коло їх обовʼязків (ст. 20). 

Звернемось до досвіду зарубіжних країн. Так, Ж. Ведель відзначає, що адміністративне право Франції є сукупністю правових норм, які регламентують діяльність державної адміністрації [10, с. 5]. Головною метою та обовʼязком діяльності адміністрації, її службовців є здійснення заходів, що забезпечують дотримання і виконання законів (принцип законності). Інший принцип – це відповідальність публічної влади та її представників через обовʼязок відшкодовування заподіяних ними збитків [10, с. 65]. Закріплення в юридичній формі обовʼязків службовців державної адміністрації, як зазначає французький адміністративіст Г. Бребан [11, с. 168], передусім установлюється для забезпечення загальних цілей з усіляких аспектів в інтересах громадян, які взагалі зацікавлені в тому, щоб застосовувалися закони і щоб адміністрація діяла відповідно до правових норм; платників податків, тому що ці норми мають своєю метою зокрема недопущення марнотратства державних коштів, які стягуються і накопичуються у вигляді податкових надходжень, і нарешті – громадян як підданих, зацікавлених у тому, щоб їх спілкування з органами державного управління мало міцні та законні підстави. 

Адміністративне право ґрунтується, як ми вже відзначили, на приписах Конституції Франції 1958 р. [12, с. 120–152]. Адміністративна наука, або наука державного управління, – наголошує французький адміністративіст Р. Драго [13, с. 5, 6], – є суспільною наукою, що вивчає державну адміністрацію. Адміністрація для науки державного управління, як відзначає науковець, є обʼєктивною реальністю. 

Як відзначають класики англійського конституційного права Е. К. С. Уейд та Д. Г. Філліпс [14], під конституцією зазвичай розуміють документ, який має особливе правове значення та в якому визначаються засади організації, а також функції органів управління держави і формулюються принципи, які визначають діяльність цих органів [14, с. 3], а тому під адміністративним правом слід розуміти сукупність правових норм, що стосуються організації, прав і обовʼязків адміністративних органів [14, с. 333] (виділено нами – Ю.П.). 

На жаль, згідно з Конституцією України (ст. 6) статус державних службовців ґрунтується на «владоповноваженнях» за повної відсутності обовʼязків і відповідальності. Під предметом адміністративного права, як вважають вітчизняні науковці [15, с. 29], розуміється регулювання суспільних відносин. Державна влада, на їх думку, є нічим іншим, як здатністю одного субʼєкта навʼязувати свою волю іншим у сфері управління справами держави. До того ж усупереч статтям 1, 6, 8, 124 Конституції представникам ОВВ, ОМС надано право здійснення правосуддя, що відповідним чином спростовує тезу про поділ влади. Отже, ми маємо правову конструкцію, яка вигідна чиновництву, оскільки вона не передбачає ні обовʼязків, ні відповідальності, ні правил здійснення адміністративних процедур. Безперечним фактом є те, що використання сучасною адміністративно-правовою наукою догми предмета адміністративного права в редакції 1938 р. суперечить принципам правової держави, верховенства права, призначенню адміністративного права.

З огляду на викладене слушними є міркування Г. Атаманчука [16], який відзначає: «…государственно-правовые институты создаются обществом для ведения общественных проблем» [16, с. 42, 43]; «Власть не тогда власть, когда она хочет, а когда онаможет и добивается своего. Нужны поэтому конституционно и законодательно закрепленные и организационно обеспеченныетехнологии демократического политического режима» [16, с. 280]. 

Але про які технології може йти мова, якщо згідно із Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» [17] основними завданнями цих органів визначено надання платних адміністративних послуг, здійснення державного нагляду (контролю), управління обʼєктами державної власності [17, ч. 1 ст. 17]. Чи можуть ефективно діяти «державно-правові інститути», якщо закон не містить положень щодо їх обовʼязків, а відповідальність посадових осіб – абстрактна? [17, ст. 27]. До того ж відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб міністерств, інших ЦОВВ при здійсненні ними своїх повноважень (не обовʼязків), має відшкодовуватися за рахунок держави, як це і зазначено у ст. 56 Конституції. Іншими словами, відшкодування шкоди здійснюється за рахунок тих же платників податків, а не за рахунок винних осіб. При цьому ч. 3 ст. 27 містить норму, яка не зобовʼязує державу здійснювати стягнення шкоди в порядку регресу.

Аналіз зазначеного Закону України свідчить, що юридичне оформлення функцій державних органів відсутнє. Г. Атаманчук зауважує [16, с. 127]: якщо це буде зроблено, тоді буде зрозумілим, для чого створений цей орган і як він має реально функціонувати. Науковець акцентує увагу на тому, що подібна невизначеність має причинний звʼязок із відсутністю результатів їх діяльності. Г. Атаманчук звертає увагу на те, що статус державних органів і державних посад (юридичний базис) задається людьми, тобто тими, хто в цих органах служить і ці посади заміщує [16, с. 84]. У міркуваннях науковця щодо того, що і як зобовʼязаний робити державний орган у сфері управління, є раціональне начало, оскільки воно вказує на потребу впровадження інституту адміністративної процедури.

У вересні 2012 р. прийнято Закону України «Про адміністративні послуги» [18]. Згідно зі ст. 1 адміністративну послугу визначено як «результат здійснення владних повноважень». Посилання на обовʼязки службовців у законі відсутні, проте ст. 19 містить абстрактну інформацію про «відповідальність», що саме по собі є нонсенсом через відсутність обовʼязків.

Щодо точки зору науковців про платні адміністративні послуги, то наприклад В. Курило[19, с. 244] відзначає, що громадяни України, сплачуючи податки, виконують свій конституційний обовʼязок, а реалізувати право на безкоштовне одержання послуг, визначене як Конституцією, так і іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами, не можуть. Справляння плати за надання послуг є «подвійною оплатою», яка суперечить ст. 67 Конституції України. Вихід із цієї проблемної ситуації науковець вбачає лише в утвердженні пріоритету прав і свобод людини. В. Гаращук [20, с. 55–64] вказує, що громадян примушують двічі сплачувати роботу апарату управління – у вигляді податків на утримання ОВВ і ОМС та саме за «послугу», яку ці структури повинні надавати громадянам безоплатно вже за тих підстав, що вони утворені саме для виконання таких функцій. 

З огляду на зазначене є підстави зробити висновок, що введення платних адміністративних послуг є нічим іншим, як відвертим маніпулюванням принципами правової держави і верховенства права, грубим порушенням приписів ч. 2 ст. 5 Конституції (право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами).

Згідно зі ст. 50 Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоровʼя довкілля. Проте як можна забезпечити реалізацію цих положень, якщо Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [21] містить положення щодо «владоповноважень» та «регулювання відносин» замість чіткого визначення передусім завдань, функцій, обовʼязків і відповідальності представників державних інституцій. Проте суто в дусі радянської правової науки розділ II ЗУ присвячено обовʼязкам і відповідальності громадян.

13 грудня 2001 р. прийнято Закон України «Про тваринний світ» [22]. Завданням законодавства про охорону, використання і відтворення тваринного світу визначено регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення обʼєктів тваринного світу [22, ст. 2] замість чіткого обумовлення юридичного статусу державних інституцій, що передбачає деталізацію завдань, функцій, обовʼязків і відповідальності представників державних інституцій. Більше того, застосування словосполучення «реалізація державної політики» [22, ст. 11] жодним чином не відбиває змісту завдань, функцій, обовʼязків і відповідальності ЦОВВ та ОМС, а відтак не може сприяти здійсненню належного державного управління.

Як вбачається з назви Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» [23], він поєднав питання промислового рибальства та охорони водних біоресурсів. На кшталт радянської правової науки законом установлено, що завданням законодавства про рибне господарство є правове регулювання відносин [23, ст. 1], зокрема «у галузі охорони» [23, ст. 3]. Таке визначення не можна вважати коректним. Правовий статус державних інституцій, як це вбачається зі змісту Закону України, обмежується визначенням лише повноважень, що в цілому не може сприяти реалізації завдань і функцій державного нагляду (контролю) у сфері охорони водних біоресурсів. Згідно зі ст. 9 до повноважень ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства, віднесено зокрема право здійснення правосуддя у справах про адміністративні правопорушення, що є грубим порушенням приписів статей 1, 8, 124 Конституції України. З огляду на зазначене слушною є точка зору В. Курила, який наголошує, що наявність таких повноважень у ОВВ та ОМС як несудових органів є неконституційною, а тому – незаконною [24]. 

Зміст державного контролю згідно із Законом України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» зведений до питань користування водними біоресурсами, розподілу квот на вилов водних біоресурсів, а не охорони рибних ресурсів [23, ст. 21]. Аналіз Закону свідчить, що його прийняття було обумовлено суто майновими інтересами корупційних кіл. Головним науково-експертним управлінням ВРУ констатовано, що доцільність прийняття цього Закону відсутня [25].

Відзначимо, що до набрання чинності Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» було затверджено положення «Про Державне агентство рибного господарства України» [26]. Тобто було створено інституцію, на яку покладено функцію «добування-охорони» або функцію «контролю самої себе», що є анормальним. Така система рибоохорони нагадує «науковий експеримент з охорони курятника зграєю лисиць». 

З огляду на вищевикладене є підстави зробити відповідні висновки.

Правова держава характеризується насамперед тим, що передусім має існувати реальний, а не декларативний поділ влади; ефективність представницьких інституцій (службовців) вимірюється обсягом обовʼязків і відповідальності; предмет адміністративного права повинен регулювати саме їх діяльність, а не абстрактні суспільні відносини; діяльність останніх повинна бути прозорою і має бути присвячена створенню гідних умов життя людини та захисту її прав, законних інтересів тощо. 

Під статусом державних інституцій слід розуміти комплекс взаємозалежних елементів, які складаються з юридично оформлених цілей, завдань та функцій органів державного управління і ґрунтуються на застосуванні інститутів обовʼязку та відповідальності.

На сьогодні сучасний предмет адміністративного права відображає догму радянської правової науки, яка, ґрунтуючись на теорії правовідносин, не визнає регламентації правового статусу представників державних інституціїй, як це зазвичай здійснюється в розвинених зарубіжних країнах. Існування стереотипу думок у галузі державного управління, як слушно наголошує Г. Атаманчук, є спадщиною соціалізму, породженням радянської системи влади. Соціалізм тут не вніс нічого нового: він тільки поміняв самодержця на вождя, а божественне призначення – на реалізацію комуністичної ідеології [16, с. 2]. 

С. Головатий [27] відзначає, що вітчизняними науковцями при оцінюванні стану дослідження проблеми верховенства права категорично стверджується про невиправданість «запозичення досвіду зарубіжних країн, які мають більш високий рівень забезпечення прав, свобод і гарантій людини», та про неприйнятність «спроб пристосування глобальних наукових категорій, зокрема «верховенство права», до потреб поточних політичних процесів».

Нехтування принципом визначеності правового статусу ОВВ, ОМС (їх службовців) не може сприяти реалізації принципів правової держави і верховенства права. Такий підхід тягне за собою створення умов для поширення корупції, непідконтрольності, вседозволеності і свавілля в діях її представників. 

Стан прозорості вітчизняного законодавства в Україні перебуває на рівні, який не співвідноситься з усталеними європейськими стандартами. З цього приводу Ніко Ланге [28], керівник Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні, констатує, що застосування права в Україні є свавільним та суперечливим. Україна не є правовою державою, оскільки не надає правового захисту громадянам. Діяльність представників держави в багатьох випадках не є ані прозорою, ані обґрунтованою. Вони отримують вигоду через непрозорість, неоднорідність і суперечливість українського правопорядку, зокрема і за рахунок прогалин у Конституції. Але хто розробляє такий правопорядок? Це політичні діячі, які вже звикли отримувати вигоду через непрозорість, неоднорідність і суперечливість українського правопорядку. Побудова правової держави, – наголошує Н. Ланге, – вимагає наявності відповідальності представників влади; правова держава виникає, якщо жити за правилами правової держави.

Критичне соціально-економічне становище держави має причинний звʼязок із конституційними положеннями, якими обумовлено існування влади без обовʼязків і відповідальності перед людиною та суспільством. У свою чергу це зумовлює «життєздатність» двох взаємоповʼязаних чинників, що ґрунтуються на ідеології тоталітарного режиму: перший – чиновництво не вважає доцільним уведення для себе конституційним та законодавчим шляхом обовʼязків і відповідальності; другий, не менш негативний чинник, полягає в тому, що «лояльне» ставлення до догм радянського «праворозуміння» сприяє їх довготривалому існуванню. Наслідком такої «співдружності» є недоліки конституційних положень, які в свою чергу обумовлюють «життєздатність» предмета адміністративного права в тоталітарному його розумінні.

Як висновок нагадаємо: свого часу німецький вчений Ю. Борхардт відзначив, що вивчати історію потрібно в дусі, вільному від партійних пристрастей, забобонів й упереджених ідей [29, с. 3, 4]. Отже, є необхідність запозичити все позитивне з зарубіжного досвіду, що надасть змогу забезпечити реалізацію принципів правової держави і верховенства права, створити гідні умови життя людині.

Список використаних джерел:

  1. Рекомендация CM/Rec (2007) 7 Комитета Министров государствам членам о надлежащем государственном управлении : принята Комитетом Министров Совета Европы 20 июня 2007 года / Офіційний сайт Європейського Союзу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.europa.eu.int 
  2. Иностранное конституционное право / [И. А. Алебастрова, Г. Н. Андреева, В. В. Маклаков и др.] ; под ред. проф. В. В. Маклакова. – М. : Юристъ, 1996. – 512 с.
  3. Конституція України : Прийнята на пʼятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року [Із змінами, станом на 21.02.2014] // Відомості Верховної Ради України, 1996. – № 30. – Ст. 141.
  4. Большой юридический словарь / [Додонов В. Н., Ермаков В. Д., Крылова М. А. и др.]. – М. : «Инфра-М», 2001. – 623 с.
  5. Латинско-русский словарь словарь / Составилъ Г. Шульцъ. Изданіе девятое. Санкт-Петербургъ: Типографія Императорской Академіи наукъ, 1898. – 606 с.
  6. Токвиль А. Старый порядок и революция / Алексис Токвиль Пер. с франц. Л. Н. Ефимова. – Санкт-Петербург: «АЛЕТЕЙЯ», 1998. – 247 с.
  7. Хайек Фридрих Август фон Право, законодательство и свобода: Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики / Фридрих Август фон Хайек [пер. с англ. Б. Пинскера и А. Кустарева] ; под ред. А. Куряева. – М. : «ИРИСЭН», 206. – 644 с.
  8. Рекомендация CM/Rec (2007) 7 Комитета Министров государствам членам о надлежащем государственном управлении : принята Комитетом Министров Совета Европы 20 июня 2007 года / Офіційний сайт Європейського Союзу [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.europa.eu.int 
  9. Международный кодекс поведения государственных должностных лиц : Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН № 51/59 от 12 декабря 1996 года (82-е пленарное заседание 51-й сессии) [по состоянию на ноябрь 2007 года] // Офіційний веб-сайт Організації Обʼєднаних Націй [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/int_code_of_conduct.shtml
  10. Ведель Ж. Административное право Франции / Ж. Ведель [пер. с фр. : Л. М. Энтин]; ред. : М. А. Крутоголов. – М. : Прогресс, 1973. – 512с.
  11. Брэбан Г. Французское административное право / Г. Брэбан. [пер. с франц. : Васильев Д. И., Карпович В. Д.] ; под ред. С. В. Боботова – М. : Прогресс, 1988. – 488 с.
  12. Французская Республика. Конституция и законодательные акты / [пер. с франц. : Маклаков В. В., Пучинский В. К., Энтин В. Л.; сост. : Маклаков В. В., Энтин В. Л.]. – М. : Прогресс, 1989. – 448 c.
  13. Драго Р. Административная наука / Ролан Драго. – [пер. с фр. В. Л. Энтина]; под ред. Б. М. Лазарева. – М.: «Прогресс», 1982. – 245 с.
  14. Уэйд Э. К. С. Конституционное право / Э. К. С. Уэйд, Д. Д. Филлипс; [под ред.: Крылов С. Б.; пер. с англ. Никифоров А. С. ; вступ. ст. : Молдавский З. И.]. – М.: «Иностранная литература», 1950. – 587 c.
  15. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / [А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.]; за ред. В. В. Копейчикова. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
  16. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : кvpc лекций / Г. В. Атаманчук. – М. : Юридическая литература, 1997. – 400 с. 
  17. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17 березня 2011 року № 3166-VI [Із змінами станом на 27.03.2014] // Відомості Верховної Ради України, 2011. – № 38. – Ст. 385.
  18. Про адміністративні послуги: Закон України від 6 вересня 2012 року № 5203-VI [Із змінами станом на 10.04.2014] // Офіційний вісник України, 2012. – № 76. – Ст. 3067.
  19. Курило В. І. Адміністративні правочини у сільському господарстві України : сучасна парадигма : Монографія / За заг. ред. В. К. Шкарупи. – К. : Магістр-XXI сторіччя. – 2007. – 312 с. 
  20. Гаращук В. М. Деякі проблемні питання теорії та практики застосування адміністративного права в Україні / В. М. Гаращук. – Кримський юридичний вісник. Вип. 3(7), 2009. – 357 с. 
  21. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 року № 1264-XII [Із змінами станом на 16.10.2012 ] // Відомості Верховної Ради України, 1991. – № 41. – Ст. 546.
  22. Про тваринний світ: Закон України від 13 грудня 2001 року № 2894-III [Із змінами станом на 16.10.2012] // Відомості Верховної Ради України,2002. – № 14. – Ст. 97.
  23. Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів: Закон України від 8 липня 2011 року № 3677-VI [Із змінами станом на 09.04.2014] // Відомості Верховної Ради України, 2012. – № 17. – Ст. 155.
  24. Курило В. До проблеми конституційності повноважень органів адміністративної юрисдикції з накладення штрафу / В. І. Курило. – Адвокат, 2005. – № 2. – С. 3–6.
  25. Висновок Головного науково-експертного управління Верховної ради України на проект Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» (Реєстр. № 8454 від 28.04.2011 р.) // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=40274&pf35401=191401
  26. Про Державне агентство рибного господарства України: Указ Президент України від 16 квітня 2011 р. № 484/2011 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 31. – Ст. 1324.
  27. Головатий С. Верховенство права, або ж Правовладдя: вкотре про доктринальні манівці вітчизняної науки / С. Головатий // Право України. – 2010. – № 4. – С. 206–220.
  28. Ланге Н. Україна не є правовою державою / Н. Ланге // Українська правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2007/12/5/3331870/
  29. Борхардт Ю. Экономическая история Германии / Ю. Борхардт [пер. с нем. С. Т. Вольского]. – Л. : Издательское товарищество «Книга», 1924. – Ч. 2. – 270 с.
Прочитано 1559 разів
Ви тут: Home Архів номерів #3(9)/2014 ВИЗНАЧЕНІСТЬ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЯК ГАРАНТІЯ ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПІВ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА - Процан Ю.Г.