Адміністративне право і процес - ISSN - 2227-796X

науково-практичний журнал заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

СУТНІСТЬ ДЖЕРЕЛ ПРАВА У СФЕРІ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПУБЛІЧНОГО МАЙНА - Задирака Н. Ю.

 У статті досліджуються думки вчених щодо визначення джерел правової охорони публічного майна крізь призму поняття «джерело адміністративного права». Здійснюється порівняльний аналіз досліджуваного поняття в соціально-матеріальному та юридичному (формальному) значеннях. Обґрунтовується теза, що у сфері здійснення правової охорони публічного майна джерела права потрібно тлумачити через такі підходи: ідеологічний, соціальний, матеріальний та формально-юридичний.

У юридичній літературі відсутнє єдине визначення поняття «джерело права». При цьому більшість вче­них-адміністративістів не можуть дати єдине визна­чення поняття, хоча проблемі дослідження джерел ад­міністративного права присвячено значну кількість наукових праць правознавців радянської доби та пост- радянського періоду.

Теоретичне вивчення джерел права та їх ієрархії, що має на меті визначити значення кожного з видів джерел, їх взаємозв’язок між собою, є одним із най­важливіших аспектів юридичної науки. Практична важливість вчення про джерела права загалом та дже­рел адміністративного права, зокрема, у сфері право­вої охорони публічного майна, полягає в необхідності точного визначення ролі кожного з джерел для більш чіткого захисту прав кожного окремого члена суспіль­ства, реалізації компетенції публічної адміністрації на належному рівні [1].

Питання джерел права завжди були актуальними для адміністративного права, оскільки ця галузь, на відміну від багатьох інших, не має єдиного кодифіко­ваного акта. Норми адміністративного права містяться в нормативних актах, які приймаються парламентом, Президентом, урядом, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого само­врядування тощо.

У юридичній літературі під дже­релом адміністративного права ро­зуміють зовнішню форму виразу норм названої галузі права. Інакше кажучи, через норми адміністра­тивного права, що закріплені в його джерелах, суб’єкти публічної адмі­ністрації, публічні службовці, при­ватні особи наділяються правами та обов’язками.

Кожне джерело відрізняється від інших своїми особливостями, зу­мовленими цільовою спрямованістю й змістом норм, їх юридичною си­лою, масштабом дії.

Т. Гоббс шукав засади формуван­ня права в природі людини та в сус­пільстві, наголошуючи на великому значенні письмової форми законо­давства, та підкреслював, що для на­лежного функціонування норм права обов’язковим є їх доведення до відо­ма суб’єктів права [2, c. 13–18].

В. Нечаєв у 1894 р. у статті для Енциклопедії Брокгауза та Ефрона визначив джерела права як форми, у які право виливається в процесі свого створення та з яких ми отримуємо як наші відомості про його положення, так і впевненість у тому, що ці нор­ми мають дійсно юридичну сутність і встановлюють загальнообов’язкові правила поведінки. Джерелами пра­ва, на його думку, є:

• закони та розпорядження влади (законодавство), що визначають усю сукупність правил поведінки грома­дян чи окремі сторони їх відносин;

• звичаї (звичаєве право), що ви­ражають юридичний порядок, який встановлюється незалежно від при­писів закону чи безпосередньо в силу цих приписів;

• судові рішення (судова практика), які встановлюють примусові юри­дичні правовідносини між особами;

• юридичні акти, якими регулю­ються відносини окремих верств і корпорацій, а також окремих осіб згідно з їх волею;

• наука права (право юристів), яке розкриває юридичну правосвідомість шляхом визначення своїх методів і встановлення об’єктивного розумін­ня права [3, c. 519–525].

Для сфери правової охорони пуб- лічного майна всі з вище перерахова­них джерел можуть мати сенс, оскіль­ки ця порівняно новітня класифікація базується як на підходах практики, так і доктрини, правових звичаях.

О. В. Зайчук виділяє такі аспекти розуміння категорії «джерело права», які можуть бути прийнятними для джерел права у сфері правової охоро­ни публічного майна:

• джерело виникнення права як со­ціальної категорії — пам’ятки істо­рії, які історично мають юридичний зміст і визначають напрямки станов­лення права конкретної держави (на­самперед для докласичного та кла­сичного періодів);

• у генетичному розумінні — умо­ви формування права — фактори пра­вотворчості та загальнолюдські цін­ності, що безпосередньо впливають на процес формування та функціону­вання права;

• джерела права в юридичному зна­ченні — спосіб зовнішнього прояву права — текстуальні джерела права, які, у свою чергу поділяються на пер­винні, які є безпосередньою підставою для виникнення суб’єктивних прав і обов’язків, і похідні — уточнюють зміст первинних — судова та адміні­стративна практика;

• діяльність суб’єктів суспільних відносин, у результаті якої реалізу­ються їхні потреби та задовольняють­ся інтереси. [4, c. 335].

Аналіз наявних поглядів на джере­ла адміністративного права, зокрема, у сфері правової охорони публічно­го майна, дає можливість встановити, що відповідне поняття ґрунтується на досягненнях теорії права, у межах якої склалося переважно два під­ходи до застосування поняття «дже­рело права». Тому поняття «джерело права у сфері правової охорони публічного майна» можна розглядати в соціально-матеріальному та в юри­дичному (формальному) значеннях.

В. Ф. Погорілко наголошує на ба­гатоаспектності поняття «джерело права», однак у сучасній юридичній науці воно здебільшого вживається у формально-юридичному значенні [5, c. 46–59]. На думку О. Ф. Скакун, у на­ціональній теорії права під джерелом права прийнято розуміти похідні від держави чи визнані нею офіційні до­кументальні форми вираження та за­кріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення [6, c. 308].

У сфері здійснення правової охо­рони публічного майна джерела права потрібно тлумачити через такі підхо­ди: ідеологічний, соціальний, матері­альний та формально-юридичний.

Джерелами права в ідеологічному розумінні вважаються основоположні ідеї, на яких ґрунтується функціону­вання суспільства, діяльність держа­ви та відносини між людьми. В осно­ві цього розуміння лежить думка про те, що хоча матеріальні умови сус­пільного життя й впливають на роз­виток права, однак їхній вплив, по суті, є опосередкованим. Адже і фор­ми власності, і способи господарю­вання, і політична організація влади, і міжособистісні стосунки завжди ви­будовуються на ґрунті ідеології, пану­ючої в суспільстві. Звідси випливає, що через вплив на матеріальні умови суспільного життя ідеологія визначає зміст і структуру об’єктивного права [7, c. 144].

Соціальні фактори (економічні, по­літичні, культурні, екологічні тощо) є причиною (утворюючою силою) пра­ва. Вони діють системно та існу­ють об’єктивно, незалежно від волі представників правотворчих органів. Вирішальне значення для формуван­ня права має соціально-економічне становище суспільства [8]. У соці­альному розумінні джерелом права у сфері правової охорони публічно­го майна є множина об’єктивно іс­нуючих економічних, політичних, демографічних, духовних та інших обставин суспільного розвитку, сві­домості та волі народу України (що на них базуються), які визначають зміст нормотворчої діяльності публічної адміністрації зі встановлення загальнообов’язкових правил пове­дінки в галузі публічного адміністру­вання публічним майном.

Під джерелами права в матері­альному сенсі розуміють матеріаль­ні умови людської життєдіяльності, які обумовлюють появу й функціо­нування юридичних норм. Згідно із цією концепцією право — це надбу­дова, зведена на базі соціальних, еко­номічних і політичних відносин, які формуються в суспільстві [7, c. 144]. При цьому суспільні відносини у сфе­рі правової охорони публічного май­на потребують правового врегулю­вання з приведенням правових норм у відповідність до потреб соціуму.

І, нарешті, у формально-юридич­ному розумінні джерела права розу­міються як спосіб зовнішнього вира­ження правових норм. Відповідно до цього підходу джерелом права висту­пає все те, що закріплює право; все те, що розкриває його сутність; все те, звідки людина може отримати ін­формацію про його зміст [7, c. 144]. У формальному розумінні джерелом права у сфері правової охорони пу­блічного майна є правотворча діяль­ність держави, способи, у яких публічна адміністрація бере участь у правотворенні, а також способи, фор­ми виразу норм права (поняття роз­глядається з позиції буття, існування права).

С. Л. Зівс підкреслював, що при аналізі джерела права йдеться про зовнішню форму, при цьому джерело права сприймається не інакше як спо­сіб вираження (оформлення) і закріплення норми права в якості ідеї про необхідне чи допустиме в об’єктивній дійсності [9, c. 19].

Наразі така концепція переважає в українській адміністративно-пра­вовій доктрині, оскільки має прак­тичне спрямування, дозволяючи роз­крити сутність правових норм, їх загальнообов’язковий характер, пра­вила вирішення юридичних колізій, процеси правотворчості тощо.

Формально-юридичне уявлення про джерела сучасного адміністратив­ного права, зокрема, у сфері правової охорони публічного майна, як зазна­чає Н. А. Мазаракі, повинно базува­тися на таких засадах:

• по-перше, під джерелами пра­ва слід розуміти лише джерела нор­мативно-правової інформації, тоб­то інформації про зміст конкретних правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою й забезпе­чених її примусом. Ні витоки форму­вання таких правил, ні процес їх ство­рення, ні їх соціальні детермінанти у формально-юридичному сенсі джере­лами адміністративного права слугу­вати не можуть;

• по-друге, коло джерел адміні­стративного права не вичерпується актами законодавства (законами та підзаконними нормативно-правови­ми актами). Подібне уявлення про їх природу — це рефлексія радянської правової доктрини, яка постулюва­ла право як «зведену в закон волю панівного класу». Об’єктивно пере­лік джерел сучасного адміністратив­ного права значно ширший, він охо­плює цілу низку «незаконодавчих» джерел, якими визначаються (закріплюються, виражаються, конкрети­зуються) загальнообов’язкові пра­вила поведінки у сфері публічного адміністрування;

• по-третє, при всій різноманітнос­ті джерел адміністративного права їх система має чітко окреслені межі. До неї входять далеко не всі соціальні ре­гулятори, а лише ті, які держава ви­знала загальнообов’язковими та юри­дично значущими. Іншими словами, джерела інших соціальних норм (тра­дицій, звичаїв тощо) мають розгля­датися як адміністративно-право­ві тільки за умови їх державногосанкціонування. Тільки за цієї умови відповідні соціальні норми набува­ють правового характеру, а їх джере­ла трансформуються в джерела права [7, c. 145].

Водночас на рівні доктрини за­звичай формально-юридичний підхід у чистому вигляді не застосовуєть­ся. Через це доволі часто відбува­ється «змішування» понять, що є іс­тотною методологічною помилкою: безсистемне поєднання форм вира­ження і способів творення правових норм, нерозуміння відмінностей між офіційною та інституційно-функціо­нальною типологізацією джерел пра­ва, додавання соціальних регулято­рів (мораль, релігійні норми, традиції і т. п.). Звідси потрібно наголосити на тому, що з врахуванням загально­теоретичних положень необхідно чіт­ко розрізняти ті підходи до розуміння джерел права, які вживаються в кож­ному конкретному випадку. У всіх протилежних випадках наводяться суперечливі та хибні позиції щодо сутнісних характеристик, класифіка­цій джерел права.

При цьому помилковою є сліпа, суто механічна екстраполяція загаль­нотеоретичних положень у площи­ну теорії адміністративного права. Будучи квінтесенцією знань про на­ціональну правову систему, ці поло­ження мають міжгалузевий характер і не завжди повною мірою відбива­ють специфіку функціонування та розвитку певних юридичних галузей. Адже цілком очевидно, що джерельні бази різних галузей відрізняються як за своєю структурою, так і за роллю та значенням кожного окремо взятого джерела [7, c. 145].

Суспільні відносини у сфері пра­вової охорони публічного майна в на­шій державі потребують регулюван­ня нормами адміністративного права. Управлінською діяльністю суб’єктів публічної адміністрації сьогодні охоплюються ті сфери набуття, право­реалізації, використання, правової охорони та захисту публічного май­на, специфіка яких зумовлює існу­вання норм адміністративного права, а це, у свою чергу, визначає необхід­ність прийняття різноманітних нор­мативних актів, що містять ці норми. Різноманітність джерел у цій сфері не означає їхньої безсистемності та хао­тичного накопичення. Джерела права у сфері правової охорони публічно­го майна поступово стають усе більш внутрішньо організованими, що тяг­не виключення з числа джерел пра­ва актів, які порушують сутність цієї сфери.

У цілому на підставі викладеного можемо констатувати необхідність зваженого (певною мірою навіть обережного) підходу до використання за­гальнотеоретичних положень при по­будові галузевої концепції джерел ад­міністративного права. Ґрунтуючись на здобутках загальної теорії права, така концепція повинна максимально точно відбивати закономірності функ­ціонування адміністративно-правової галузі та адміністративно-правових відносин [7, c. 146].

У цьому контексті можна визна­чити кілька підходів, які могли б бути застосовані щодо тлумачення сут­ності джерел права у сфері правової охорони публічного майна: «чистий» формально-юридичний підхід, фор­мально-юридичний підхід з акцентом на правотворчих аспектах, «зміша­ний» підхід.

До представників «чистого» фор­мально-юридичного підходу щодо джерел права у сфері правової охо­рони публічного майна можна відне­сти С. Г. Стеценка, В. К. Колпакова, А. В. Константого та ін. Так, С. Г. Стеценко зазначає, що коло джерел ад­міністративного права обмежуєть­ся актами чинного законодавства: Конституцією України, законами, ко­дексами, а також підзаконними норма­тивно-правовими актами Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконав­чої влади, органів місцевого само­врядування, керівників державних підприємств, установ та організа­цій. До того ж С. Г. Стеценко від­носить до джерел адміністратив­ного права міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України [10, с. 38– 44]. Загалом, усі вищеперераховані джерела права цілком слушно вважа­ти такими, що можуть регламентува­ти відносини у сфері здійснення пра­вової охорони публічного майна.

Визначаючи джерела адміністра­тивного права як «зовнішню форму вираження його норм», В. К. Колпаков включає до їх переліку Конституцію України, законодавчі акти (закони, кодекси, положення, статути тощо), постанови Верховної Ради України, укази й розпорядження Президента України, нормативні акти органів ви­конавчої влади (зокрема, постано­ви й розпорядження уряду, положен­ня, статути й правила, затверджені урядом, а також накази та інструкції керівників міністерств і відомств), накази керівників державних під­приємств, об’єднань, установ та ор­ганізацій, розпорядження місцевих державних адміністрацій, норматив­ні акти місцевих рад та їх виконко­мів, міжурядові угоди, міжнародно- правові акти, ратифіковані й визнані державою акти судових органів [11, с. 166–167]. Водночас для сфери пра­вової охорони публічного майна зна­чення локальних актів як джерел пра­ва не є істотним з огляду на більш соціоцентричні тенденції щодо вре­гулювання відносин у цій сфері.

А. В. Константий, як інший пред­ставник «чистого» формально-юри­дичного підходу щодо джерел права у сфері правової охорони публічного майна, розглядає відповідні джерела права як зовнішні форми встановлен­ня та виразу загальнообов’язкових правил поведінки, які регулюють від­носини у сфері державного управлін­ня, акти правотворчості державних органів (законодавчих, виконавчих, судових, господарського управління), місцевих рад та їх виконкомів, а та­кож громадських організацій, якщо ті виконують функції органів влади [12, с. 6–23]. На думку науковця, та­кими джерелами необхідно вважа­ти нормативно-правові акти органів державної влади та місцевого само­врядування, міжнародно-правові до­говори України, рішення судів, пра­вові звичаї, адміністративні договори та навіть безпосереднє волевиявлен­ня народу на референдумі, адже «по- перше, закони та інші рішення, при­йняті таким чином, мають вищу юридичну силу стосовно законодав­чих актів Верховної Ради України, а, по-друге, вони не потребують будь- якого затвердження державними ор­ганами» [12, с. 17–18]. Як раз вка­заний вище підхід щодо процедури прийняття та затвердження джерел права у сфері правової охорони публічного майна займає особливе міс­це в цій галузі, оскільки цілком від­повідає європейській практиці з цьо­го приводу.

Натомість Ю. П. Битяк дотриму­ється формально-юридичного під­ходу з акцентом на правотворчих ас­пектах джерел права у сфері правової охорони публічного майна. Зокрема, дослідник вважає, що джерелами ад­міністративного права є прийняті уповноваженими органами акти пра­вотворчості, які цілком складають­ся з адміністративно-правових норм чи містять хоча б одну з таких норм [13, с. 45]. Водночас до переліку таких джерел автор відносить Конституцію України; міжнародні договори, рати­фіковані Верховною Радою України; акти, що мають силу закону (закони, кодекси, декрети уряду); постанови Верховної Ради України; укази та роз­порядження Президента України; по­станови та розпорядження Кабінету Міністрів України; накази керівни­ків центральних органів виконавчої влади, розпорядження голів місце­вих державних адміністрацій; рішен­ня органів місцевого самоврядуван­ня, а також рішення Конституційного Суду України. При цьому віднесення до переліку джерел адміністративного права рішень Конституційного Суду України обґрунтовано тим, що такі рі­шення можуть тлумачити окремі адмі­ністративно-правові норми або скасо­вувати їх з огляду на невідповідність Конституції України [13, с. 46–47]. Відповідна конкретизація процедур­но-процесуальних питань має важли­ве значення для сфери правової охо­рони публічного майна, бо охоплює практично весь перелік джерел у цій сфері та відповідає практичним потре­бам та інтересам у цій сфері.

«Змішаний» підхід стосовно дже­рел права у сфері правової охоро­ни публічного майна застосовують В. І. Курило, А. А. Іванищук та ін. На думку В. І. Курила, до сучасної сис­теми джерел адміністративного права України належать такі: 1) адміністра­тивно-правові концепції та доктри­ни; 2) адміністративно-правові акти; 3) акти органів державного управ­ління; 4) акти судових органів; 5) адміністративні договори та угоди; 6) природне право; 7) адміністра­тивно-правові звичаї; 8) адміністра­тивно-правові прецеденти [14, с. 31]. Необхідно зауважити, що такий під­хід яскраво ілюструє приклад «змі­шування» понять стосовно джерел права у сфері правової охорони публічного майна, що є істотною методо­логічною помилкою.

Найбільш суперечливі питання в цій концепції В. І. Курило обґрун­товує на підставі таких положень: «Адміністративно-правові концепції і доктрини конкретизують та деталі­зують принципи адміністративного права … вони є правовим базисом, свого роду зачатком правової норми, з якого вона формується і народжу­ється відповідно до об’єктивних умов економічного й соціального розвитку. Природно, що такі основоположні ідеї є джерелом адміністративного пра­ва...» [14, с. 31].

При цьому А. А. Іванищук тлу­мачить джерела адміністративно­го права в максимально широко­му сенсі, включаючи до їх системи Конституцію України, законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори, акти міжна­родних організацій, загальні прин­ципи права, традиції, звичаї, мораль, рішення вітчизняних і зарубіжних су­дових установ. Окрім цього, автор пропонує вважати джерелами пра­ва затверджені цими актами статути, положення, інструкції та концепції, спрямовані на регулювання адміні­стративно-правових відносин [15, с. 355–356]. Водночас ця позиція може бути цілком прийнятною, оскільки з огляду на змістовний обсяг її можна поділити на різновиди, які охоплюва­тимуть різні підходи щодо розуміння сутності джерел права у сфері право­вої охорони публічного майна.

Звідси потрібно зважати на той факт, що з метою формування сис­темної, цілісної та вичерпної тер­мінологічної бази для джерел пра­ва, вирішення юридичних колізій та становлення одноманітності право­творчості та правозастосування в цій сфері потрібно сформулювати єдину концепцію стосовно базисних аспек­тів у сфері правової охорони публіч­ного майна.

У цьому контексті джерела права у сфері правової охорони публічного майна перебувають між собою в су­підрядності, яка дістає вияв у такому:

• усі вони ґрунтуються на нормах Конституції та законів України, які мають вищу юридичну силу;

• джерела — нормативні акти суб’єктів публічної адміністрації вищого рівня слугують юридичною базою для джерел — нормативних ак­тів, які приймають суб’єкти публічної адміністрації нижчого рівня;

• джерела — нормативні акти суб’єктів публічної адміністрації ви­щого рівня характеризуються біль­шим масштабом дії, ніж аналогічні акти суб’єктів публічної адміністра­ції нижчого рівня;

• джерела — нормативні акти га­лузевого (відомчого) характеру ґрун­туються на джерелах загального ха­рактеру [13].

По суті, джерела права у сфе­рі правової охорони публічного май­на — це встановлені державою або визнані нею офіційні документальні форми виявлення й закріплення норм права, що мають загальнообов’язкове або локальне значення. При цьому джерела адміністративного права ви­ступають офіційними способами зо­внішнього вираження та закріплення норм адміністративного права.

Необхідно також враховувати те, що джерела адміністративного права у сфері правової охорони публічно­го майна не співпадають із джерела­ми адміністративного законодавства.

Джерела адміністративного зако­нодавства доцільно тлумачити за кри­терієм офіційного визначення терміна «законодавство». Зокрема, відповідно до п. 1 резолютивної частини рішен­ня Конституційного Суду України від 9.07.1998 № 12-рп/98 терміном «за­конодавство» охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [16]. Водночас потрібно зважати на те, що при регулюванні правової охо­рони публічного майна немає сенсу відносити до законодавчих актів усієї визначеної в цьому рішенні норматив­но-правової бази з огляду на право­ву природу таких актів, як постано­ви Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та поста­нови Кабінету Міністрів України, що безпосередньо регламентували б від­повідні аспекти суспільних відносин.

Отже, джерела права у сфері пра­вової охорони публічного майна є встановленими державою або ви­знані нею офіційні документальні форми зовнішнього виявлення й за­кріплення норм права, що мають загальнообов’язкове або локальне значення та є безпосередньою під­ставою для виникнення суб’єктивних прав і обов’язків у сфері дії правово­го режиму публічного майна.

Список використаних джерел:

1. Загальне адміністративне право : [підручник] / за заг. ред. І. С. Гриценка. — К. : Юрінком Інтер. — 2014. — 568 с.

2. Гураленко Н. А. Основні концепту­альні підходи до розуміння категорії «дже­рело права» / Н. А. Гураленко // Юридична Україна. — 2007. — № 6. — С. 13–18.

3. Энциклопедический словарь. Т. ХІІІ / Под ред. К. К. Арсеньева, Е. Е. Петру- шевского ; СПб. : Издатели Ф. А. Брокгаузъ, И. А. Ефронъ. Типо-Литографія И. А. Еф- рона, 1894. — 960 c.

4. Теорія держави і права. Академічний курс : Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 685 c.

5. Джерела права України (загаль­на теорія джерел конституційного пра­ва України / В. Погорілко, В. Федоренко // Вісник АпрН України. — 2002. — № 1 (28). — С. 46–59.

6. Теорія держави і права: [підручник] / О. Ф. Скакун // Пер. з рос. — Х. : Консул, 2001. — 656 с.

7. Мазаракі Н. А. Джерела адміністра­тивного права / Н. А. Мазаракі // Право і суспільство. — 2015. — № 1 / 2015. — С. 141–147.

8. Константий О. В. Джерела адміні­стративного права України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інфор­маційне право» / О. В. Константий. — Х., 2000. — 19 с.

9. Зивс С. Л. Источники права / С. Л. Зивс. — М. : Наука, 1981. — 240 с.

10. Стеценко С. Г. Адміністративне пра­во України / С. Г. Стеценко. — К. : Атіка, 2007. — 624 с.

11. Колпаков В. К. Вступ до навчаль­ного курсу «Адміністративне право Украї- ни» / В. К. Колпаков, Т. О. Коломоєць. — К. : Ін Юре, 2014. — 240 с.

12. Константий А. В. Джерела ад­міністративного права : [монографія] / А. В. Константий. — К. : Українське агентство інформації та друку «Рада», 2005. — 120 с.

13. Адміністративне право України : [підручник] / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін. ; За ред. Ю. П. Битя- ка. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 544 с.

14. Курило В. І. Про систему дже­рел адміністративного права України / В. І. Курило // Юридичний вісник. — 2009. — № 2 (11). — С. 30–33.

15. Іванищук А. А. Нормативне регу­лювання діяльності судової гілки влади: нормативно-правові аспекти / А. А. Іва- нищук // Форум права. — 2013. — № 1. — С. 355–358 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/ FP_index.htm_2013_l_62.pdf. 

16. Рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 у справі № 12- рп/98 // Офіційний вісник України. — 1998. — № 32. — С. 59. — Код акта 

 

Прочитано 653 разів
Ви тут: Home Головна СУТНІСТЬ ДЖЕРЕЛ ПРАВА У СФЕРІ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПУБЛІЧНОГО МАЙНА - Задирака Н. Ю.