Адміністративне право і процес - ISSN - 2227-796X

науково-практичний журнал заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ - Краснова Ю. А.

      Статтю присвячено дослідженню міжнародно-правового регулювання забезпечення екологічної безпеки. Встановлено, що екологічна безпека базується на принципах, закладених у Декларації щодо навколишнього середовища й розвитку, прийнятої на Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку від 14 червня 1992 року в Ріо-де-Жанейро, однак вперше як об’єкт правового регулювання з’являється в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН від 5 грудня 1986 р. і 7 грудня 1987 р., присвячених питанням припинення перегонки у озброєнні і ядерного роззброєння. Доведено, що паралельно, на міжнародному рівні, формується й низка нормативно-правових документів, у яких термін «екологічна безпека» не згадується, проте на підставі положень, закріплених у Декларації Ріо-де-Жанейро, та наукових підходів щодо визначення сутності екологічної безпеки вважається, що такі документи закладають основи механізму забезпечення екологічної безпеки. У роботі підтримується наукова ідея про необхідність розробки на міжнародному рівні єдиного нормативного акту, присвяченого питанням забезпечення екологічної безпеки.

Екологічна криза призвела до становлення міжна­родного права навколишнього середовища як нової галузі міжнародного публічного права. Це найбільша частина міжнародного права, що динамічно розвива­ється, під якою розуміється сукупність міжнародно- правових принципів і норм, які становлять особли­ву галузь міжнародного права і регулюють відносини між його суб’єктами щодо охорони навколишнього се­редовища від шкідливих впливів і раціонального ви­користання її окремих елементів з метою забезпечен­ня найкращих умов життя нинішнього і майбутнього покоління людей. Однак, вирішення національних і міжнародних екологічних проблем у сучасному світі вимагає інте­грованих підходів для встановлення більш доскона­лої системи міжнародних екологічних відносин. Тому розвиток міжнародного права має відбуватися з вра­хуванням концептуальних ідей, наприклад, таких як сталий розвиток і справедливість між поколіннями і всередині покоління (intergeneration­al and intragenerational equity). Можна припустити, що в майбутньому реалі­зація подібних концепцій матиме не­абиякий вплив на міжнародне право. Однією з таких концептуальних ідей є концепція екологічної безпеки, яка передбачає розгляд екологічних проблем у контексті національної або міжнародної безпеки. Незважаючи на всі зусилля, що робляться, при існу­ючому стані міжнародних відносин процес деградації навколишнього се­редовища не сповільнюється, а про­гресує і стає реальною загрозою без­пеці. Тому сьогодні, як ніколи раніше, необхідна перебудова міжнародних відносин із тією метою, щоб нада­ти вирішенню екологічних проблем вищий пріоритет. Безпека високо ці­нується серед усіх проблем, з якими стикається людство. Розгляд еколо­гічних проблем у контексті безпеки реально відображає серйозність еко­логічної кризи й передбачає встанов­лення нового світового порядку щодо використання природних ресурсів та захисту навколишнього середови­ща, взаємодії людини і природи. Так як все більш очевидною стає міжна­родна взаємозалежність, то досягнен­ня національної екологічної безпеки є неможливим за відсутності екологіч­ної безпеки інших держав. Це диктує необхідність створення глобальної, міжнародної структури екологічної безпеки. Слід зазначити, що питання право­вого забезпечення екологічної безпе­ки є дискусійним і виступає об’єктом не одного наукового дослідження, про­те проблемам його визначення на між­народному рівні присвячені лише окремі роботи, в основу яких покладе­ні праці В. І. Андрейцева, Г. І. Балюк, Н. Р. Малишевої, Ю. С. Шемшученка тощо. Проте, ці роботи не містять комплексного підходу до дослідження визначеної проблематики. У зв’язку з цим, метою нашого наукового дослі­дження є аналіз міжнародно-право­вих норм, які за об’єктом правового регулювання спрямовані на забезпе­чення екологічної безпеки, що дасть можливість визначитися з їх межами та з формулюванням обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення віт- чизняної політики в цьому напряму. Вважається, що першим міжна­родним нормативним документом, у якому було закріплено термін «еко­логічна безпека», є Декларація щодо навколишнього середовища й розви­тку, прийнята на Конференції ООН з навколишнього середовища й роз­витку, яка відбулася 14 червня 1992 року в Ріо-де-Жанейро. У Декларації проголошено 27 принципів, що ши­роко застосовуються і сьогодні. Серед них у світлі досліджуваної теми слід зазначити такі: 1) світ, розвиток і охо­рона навколишнього середовища взаємопов’язані; 2) турбота про люди­ну є центральною ланкою в діяльності щодо забезпечення сталого розвитку; 3) люди мають право жити в доброму здоров’ї та плідно трудитися в гармо­нії з природою; 4) держави приймають ефективні законодавчі акти в галузі охорони навколишнього середовища; 5) захист навколишнього середови­ща на благо нинішнього й майбутніх поколінь; 6) забезпечення екологічної безпеки; 7) контроль за дотриманням міжнародних договорів з охорони нав- колишнього середовища тощо. Ці та інші принципи заклали осно­ву для забезпечення світовою спіль­нотою і окремими державами ста­лого розвитку правовими та іншими засобами. Спеціальним об’єктом правово­го регулювання на міжнародному рів­ні екологічна безпека стала у відповід­них резолюціях Генеральної Асамблеї ООН від 5 грудня 1986 р. і 7 грудня 1987 р. Зі змісту вказаних докумен­тів випливає, що захист і поліпшен­ня довкілля, раціональне використан­ня природних ресурсів тісно пов’язані із забезпеченням міжнародної безпе­ки у всіх її аспектах, припиненням пе­регонів у озброєнні і роззброєнням, у першу чергу ядерним [1, c. 49–53]. У цей же час на нараді Постійного консультативного комітету країн- членів Організації Варшавського Договору (1987 р., травень) країна­ми Радянського Союзу пропонуються основні положення концепції міжна­родної екологічної безпеки, як скла­дової всеосяжної системи міжнарод­ної безпеки, що були сформульовані в Комюніке Берлінської наради [1, c. 50]. Взаємозв’язок екологічної та міжнародної безпеки переконливо показано і в статті М. С. Горбачова «Реальність і гарантії безпечного миру» [2]. Позитивні тенденції у сфері між­народної екологічної безпеки отри­мали закріплення і в Меморандумі соціалістичних країн, поширеному на 42-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, а також у проекті резолюції «Міжнародна екологічна безпека» (1987 р., 30 жовтня), представленому на сесії делегаціями Чехословаччини та УРСР [3]. Подальший розвиток концеп­ція міжнародної екологічної безпе­ки отримала на Нараді Політичного консультативного комітету держав- учасниць Варшавського Договору (Варшава, 1988 р., червень). На цій нараді було прийнято важливий доку­мент щодо питань забезпечення еко­логічної безпеки — «Наслідки гонки озброєнь для довкілля та інші аспекти екологічної безпеки» [4, c. 305]. У ньо­му визначено основи концепції між­народної екологічної безпеки, покли­каної сприяти стійкому й безпечному розвитку всіх держав і створенню сприятливих умов для життя кожно­го народу і кожної людини. Важливо відзначити і розроблену державами- учасницями Варшавського Договору програму термінових дій щодо забез­печення екологічної безпеки на осно­ві відкритої міжнародної співпраці. Ця програма дій держав слугує прик- ладом нового екологічного мислення в міжнародній політиці. У той же час на міжнародному рів­ні формується й низка нормативно- правових документів, у яких термін «екологічна безпека» не згадується, проте на підставі положень, закріпле­них у Декларації Ріо-де-Жанейро, та наукових підходів щодо визначення сутності екологічної безпеки вважа­ється, що такі документи закладають основи механізму забезпечення еко­логічної безпеки. Зважаючи на велику кількість і різнорідність договорів щодо за­безпечення на міжнародному рів­ні екологічної безпеки, їх аналіз слід здійснювати, спираючись на класи­фікацію відповідних джерел за пред­метом регулювання. У літературі з міжнародного права навколишнього середовища прийнято поділяти дже­рела цієї галузі права за типами при­родних ресурсів [5, c. 336; 6, c. 398– 410]. Однак, для міжнародного права екологічної безпеки такий поділ вва­жаємо малопродуктивним. Найбільш прийнятною видається класифікація відповідних джерел за рівнем відно­син, що підлягають міжнародно-пра­вовому регулюванню, а саме поділ на: а) акти щодо забезпечення гло­бальної екологічної безпеки, відвер­нення катастроф загальнопланетар­ного масштабу; б) акти щодо попередження тран­скордонного впливу діяльності під юрисдикцією та контролем однієї держави на довкілля інших держав; в) акти щодо забезпечення еколо­гічної безпеки певних регіонів. Окремим блоком слід розгляда­ти джерела міжнародного права еко­логічної безпеки, якими запрова­джуються механізми гарантування відповідного права шляхом встанов­лення: прав громадськості на інфор­мацію, участь у прийнятті екологічно важливих рішень, доступ до право­суддя, міжнародної відповідальності та компенсації за екологічну шкоду; моніторингу стану навколишнього середовища та міжнародної оцінки впливу на нього тощо. Розглянемо ці види джерел більш детально. 1. Акти щодо забезпечення гло­бальної екологічної безпеки, відвер­нення екологічних катастроф загаль­нопланетарного масштабу. Такі проблеми, як зміна клімату (парниковий ефект і пов’язане з ним глобальне потепління), руйнування озонового шару, вичерпання природ­них ресурсів (у першу чергу, питної води, лісу) та біологічних ресурсів планети (зниження біорізноманіт­тя, опустелювання тощо) мають гло­бальний характер. В їх успішному ви­рішенні зацікавлені всі держави і всі жителі планети Земля. Для поперед­ження (призупинення, уповільнення) відповідних процесів світове спів- товариство вдається до розроблення й ухвалення спільних стратегій, здат­них поставити заслін поширенню не­безпечних екологічних тенденцій або ж ліквідувати наслідки тих негатив­них процесів, які вже охопили нашу планету. Міжнародні документи цієї гру­пи (умовно «технократичного» зміс­ту) мають на меті приборкати еколо­гічні ефекти НТП, поставити в певні правові рамки процес економічного зростання. Хотілося б підкреслити важливу особливість сучасних міжнародних договорів з питань глобальної еколо­гічної безпеки, пов’язану зі зміною їх характеру. Вони все більш враховують різнопланові інтереси різних груп дер­жав, у першу чергу тих, що розвива­ються. Простежується чітка тенден­ція: від конфронтаційного характеру міжнародних документів 60-х – 70-х ХХ ст. — до спроб «слухати і чути один одного», шукати компромі­си і зближувати позиції наприкін­ці 90-х років ХХ ст. – на початку ХХІ ст. Цільові настанови виживан­ня людства народжують і нові підхо­ди до міжнародних відносин держав у цій царині. З певною мірою умов­ності можна говорити навіть про те, що у сфері забезпечення глобальної екологічної безпеки, як і в цілому в міжнародних екологічних відноси­нах, йдуть у минуле ще вчора непо­рушні ознаки міжнародних догово­рів: їх симетричність, рівність сторін договору і т. п. Розвинені країни все частіше вимушені йти на поступки країнам, що розвиваються (особли­во у фінансово-економічному пла­ні), для того, щоб отримати від остан­ніх ухвалення ними міжнародних зобов’язань з питань забезпечення екологічної безпеки. Для ілюстрації цієї тези досить вивчити міжнародні документи, прийняті на саміті 1992 р. у Ріо-де-Жанейро (Декларація Ріо- де-Жанейро, Порядок денний на ХХІ ст., Конвенція про біорізнома­ніття, Рамкова конвенція про зміну клімату та інші), коли країни, що роз­виваються, добилися від розвинутих країн значних фінансово-економіч­них поступок і преференцій, пого­дившись узяти на себе зобов’язання щодо забезпечення екологічної без­пеки, зокрема, шляхом не винищення природних ресурсів, що знаходяться під їх суверенітетом. До міжнародних нормативних ак­тів цієї категорії належать: а) Конвенція про охорону озонового шару (Відень, 1985 р.) та Монреальсь- кий протокол до неї про речовини, що руйнують озоновий шар (1987 р.); б) Рамкова конвенція ООН про змі­ну клімату (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) і Кіотський протокол до неї про об­меження і скорочення викидів пар­никових газів, які не регулюються Монреальським протоколом, а та­кож інших речовин, що приводять або можуть привести до змін кліма­ту (1997 р.); в) Конвенція про біологічне різ­номаніття (Ріо-де-Жанейро, 5 черв­ня 1992 р.) та протоколи до неї: Картахенський протокол про біобез- пеку від 22 січня 2000 року; Нагой- ський протокол регулювання досту- пу до генетичних ресурсів та спіль­ного використання на справедли­вій та рівній основі вигод від їх за­стосування від 29 жовтня 2010 р.; Нагойсько-Куала-Лумпурський Додат- ковий протокол про відповідаль­ність і відшкодування за шкоду до Картахенського протоколу про біо­безпеку від 15 жовтня 2010 р.; г) Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі (Сток- гольм, 22 травня 2001 р.,); д) Міжнародна угода з тропічної деревини, укладена в ході Конференції ООН з питань торгівлі та розвитку (Женева, 27 січня 2006 р.); е) Конвенція Організації Об’єд- наних Націй про боротьбу з опусте­люванням у тих країнах, що потер­пають від серйозної посухи та / або опустелювання, особливо в Африці (Париж, 17 червня 1994 р.); є) Конвенція про заборону вій­ськового чи будь-якого іншого воро­жого використання засобів впливу на природне середовище від 10 грудня 1976 р. 2. Акти щодо попередження транс- кордонного впливу діяльності під юрисдикцією та контролем однієї держави на довкілля інших держав. Слід зазначити, що більшість між­народно-правових інструментів роз­роблялися під егідою Європейської Економічної Комісії ООН, хоча їх учасницями стали держави не лише регіону ЄЕК. Саме в надрах ЄЕК були вперше напрацьовані й концеп­туальні засади транскордонних впли­вів на навколишнє середовище. Серед найважливіших багатосторонніх між­народних договорів цієї групи слід проаналізувати такі: а) Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі від­стані (Женева, 13 листопада 1979 р.) і протоколи до неї: 1) Протокол, що сто­сується довгострокового фінансуван­ня Спільної програми спостереження й оцінки поширення забруднювачів повітря на великі відстані в Європі (ЄМЕП) (Женева, 28 вересня 1984 р.); 2) Протокол про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків принаймні на 30 відсотків (Гельсінкі, 8 липня 1985 р.); 3) Протокол про об­меження викидів окислів азоту або їх транскордонних потоків (Софія, 31 жовтня 1988 р.); 4) Протокол стосовно подальшого скорочення викидів окси­дів сірки (Осло, 14 червня 1994 р.); 5) Протокол про контроль за викидами стійких органічних сполук та їх транс- кордонними потоками (Женева,18 лис­топада 1991 р.); 6) Протокол про важ­кі метали (Орхус, 24 червня 1998 р.); 7) Протокол про стійкі органічні за­руднювачі (Орхус, 24 червня 1998 р.); 8) Протокол про боротьбу з підкислен­ням, евтрофікацією та приземним озо­ном (Гетельборг, 30 листопада 1999 р.); б) Базельська конвенція про контр­оль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видален­ням від 22 березня 1989 р.; в) Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (Гельсінкі, 17 березня 1992 р.); г) Конвенція про охорону та вико­ристання транскордонних водотоків та міжнародних озер (Гельсінкі, 17 березня 1992 р.); д) Міжнародна конвенція щодо за­побігання забрудненню моря нафтою (1954 р.); е) Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випад­ку аварій, які призводять до забруд­нення нафтою (1969 р.); є) Міжнародна конвенція щодо запо­бігання забрудненню із суден (1973 р.); ж) Міжнародна конвенція щодо забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою і боротьбі з нею (1990 р.); з) Конвенція про запобігання за­брудненню моря скидами відходів та інших матеріалів (1972 р.); і) Женевська конвенція про від­крите море (1958 р.) та ін. 3. Акти щодо забезпечення регіо­нальної екологічної безпеки. Регіональна екологічна безпека є складовою частиною і неодмінним компонентом глобальної екологічної безпеки. Разом із локальними та на­ціональними заходами екологічного убезпечення, від заходів, які здійсню­ються на регіональному рівні, вели­кою мірою залежить формування між­народно-правового режиму екологічної безпеки. Політико-правові інструменти регіональної екологічної безпеки ство­рюються та реалізуються на різних рів­нях. Системоутворюючими при цьому можуть бути географічні, економічні регіони, басейни морів чи великих рік, гірські масиви тощо. Розглянемо кіль­ка таких інструментів, що є важливими для України і в яких наша держава бере безпосередню участь. а) Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (Бухарест, 21 квітня 1992 р. та протоколи до неї: 1) Протокол про захист морського се­редовища Чорного моря від забруд­нення з наземних джерел (Бухарест, 21 квітня 1992 р.); 2) Протокол про спів­робітництво у боротьбі із забруднен­ням морського середовища Чорного моря нафтою та іншими шкідливи­ми речовинами у надзвичайних ситу­аціях (Бухарест, 21 квітня 1992 р.); 3) Протокол про захист морського се­редовища Чорного моря від забруднень, викликаних похованням (Бухарест, 21 квітня 1992 р.); 4) Протокол про збе­реження біорізноманіття та ландшаф­тів Чорного моря (Софія, 14 червня 2002 р). Стимулююче значення для по­дальшого розвитку регіонального співробітництва у цій сфері має при­йнята в 1974 р. ЮНЕП Програма регі­ональних морів (NOWPAP) [7]. Вона охоплює 11 регіонів — Середземне, Чорне, Червоне, Карибське, Північне моря, Аденську Перську, Оманську та інші затоки тощо. б) У рамках цієї програми в 1976 р. у Барселоні була підписа­на рамкова Конвенція про охорону Середземного моря від забруднен­ня. Вона передбачає як загальні до­мовленості між сторонами, так і їх конкретизацію у відповідних прото­колах до конвенції. Це, зокрема, про­токоли: про захоронення (1976 р.); про співробітництво у боротьбі із за­брудненням моря нафтою та іншими шкідливими речовинами в надзви­чайних випадках (1976 р.); про запо­бігання забрудненню моря скидами із суден та літальних апаратів (1976 р.); про захист від забруднення моря з наземних джерел (1980 р.). На необхідність розвитку регіо­нального морського співробітництва було вказано і в Міжнародній конвен­ції з морського права. Відповідно до ст. 197 держави співробітничають на глобальній, а коли це доцільно, і на регіональній основі безпосередньо або через компетентні міжнародні ор­ганізації у формуванні чи розробці міжнародних норм, стандартів, реко­мендованої практики і процедур з ме­тою захисту і збереження морського середовища з урахуванням характер­них регіональних особливостей. Уже після прийняття Міжнародної конвенції з морського права були укладені: Боннська угода про спів­робітництво у боротьбі із забруднен­ням Північного моря нафтою та інши­ми шкідливими речовинами (1983 р.); Картахенська конвенція щодо захис­ту та розвитку морського середовища регіону Карибського моря (1983 р.); Найробійська конвенція про захист, раціональне використання й освоєння морського і прибережного середови­ща в регіоні Східної Африки (1985 р.); Нумеанська конвенція про охорону природних ресурсів і навколишнього середовища регіону південної частини Тихого океану (1986 р.), Гельсінська конвенція по захисту морського се­редовища району Балтійського моря (нова редакція, 1992 р.) тощо. в) Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат (Київ, 22 травня 2003 р.) та протоколи до неї: 1) Протокол про збереження і стале використання біологічного та ланд­шафтного різноманіття (Бухарест, 19 червня 2008 р.); 2) Протокол про стале управління лісами (Братислава, 27 травня 2011 р.).


4. Акти міжнародного права, яки­ми запроваджуються механізми га­рантування екологічної безпеки. Ця група міжнародно-правових інструментів передбачає встановлен­ня різного роду механізмів для забез­печення екологічної безпеки на гло­бальному чи регіональному рівнях. Відповідні механізми включають міжнародну оцінку впливу на довкіл­ля, гарантування участі громадськос­ті на всіх стадіях прийняття еколо­гічно важливих рішень, міжнародної відповідальності й відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок пору­шень міжнародних норм екологічної безпеки тощо. Акти цієї групи є найбільш числен­ними і різнохарактерними. Коротко розглянемо лише деякі з них, що є най­більш дієвими у відповідній сфері. а) Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскор­донному контексті (Еспо, 25 лютого 1991 р.) та Протокол щодо стратегіч­ної екологічної оцінки до неї (Київ, 21 травня 2003 р.); б) Конвенція про доступ до інфор­мації, участь громадськості в прий- нятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколиш­нього середовища (Орхус, 25 червня 1998 р.); в) Протокол про цивільну відпо­відальність та компенсацію за шкоду, заподіяну транскордонним впливом промислових аварій на транскордон­ні води до Конвенції 1992 року з охо­рони і використання транскордон­них водотоків і міжнародних озер і до Конвенції 1992 року про транскор­донний вплив промислових аварій від 01.05.2003 р. Наведений протокол є далеко не поодиноким міжнародно-право­вим інструментом, що передбачає встановлення суворої (абсолютної, об’єктивної) відповідальності опера­тора, а в деяких випадках — держа­ви за шкоду, заподіяну під юрисдик­цією однієї держави, навколишньому середовищу або суб’єктам на терито­рії (під юрисдикцією) іншої держави. Насамперед йдеться про діяль­ність, пов’язану з використанням об’єктів підвищеної небезпеки (по­вітряних та морських суден, косміч­них апаратів, атомних станцій тощо). У низці таких договорів слід назвати: Міжнародну конвенцію про цивільну відповідальність за шкоду від забруд­нення нафтою (1969 р.); Конвенцію про цивільну відповідальність за шко­ду, спричинену при перевезенні не­безпечних вантажів автомобільним, залізничним та внутрішнім водним транспортом (1989 р.); Конвенцію про цивільну відповідальність за шко­ду від діяльності, небезпечної для на­вколишнього природного середовища (1993 р.); Конвенцію про поперед­ження забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів (1972 р.); Брюссельську конвенцію про відпо­відальність операторів ядерних суден (1962 р.); Паризьку конвенцію про від­повідальність перед третьою сторо­ною в галузі атомної енергії (1960 р.); Віденську конвенцію про цивіль­ну відповідальність за ядерну шко­ду (1963 р.); Брюссельську конвен­цію про цивільну відповідальність у галузі морських перевезень розще­плюваних матеріалів (1971 р.) та де­якими іншими міжнародно-правови­ми актами.


У зв’язку зі значним обсягом між­народно-правових норм, спрямова­них на врегулювання питання забез­печення екологічної безпеки, Україна як член міжнародної спільноти висту­пила з ініціативою щодо розроблення єдиного міжнародного нормативно­го акту, який би комплексно визна­чав стратегію природоохоронної та антропоохоронної діяльності, т. з. «Екологічної Конституції Землі» [8; 9, с. 12–20]. Підтримуємо таку науко­ву позицію і вважаємо, що прийнят­тя такого документу зможе подолати колізії та дефекти вітчизняного зако­нодавства в частині визначення таких понять, як «раціональне природоко­ристування», «охорона навколишньо­го природного середовища» та «еко­логічна безпека», а також припинити наукові суперечки щодо наявності (відсутності) забезпечення екологіч­ної безпеки як окремого напряму пра­вового регулювання.

 

Список використаних джерел:

 

1. Кириленко В. П. Принцип экологи­ческой безопасности в современном меж­дународном праве / В. П. Кириленко // Правоведение. — 1989. — № 3. — С. 49–53.

 

2. Горбачев М. С. Реальность и гаран­тии безопасного мира / М. С. Горбачев // Право. — 1987. — 17 сентября.

 

3. Міжнародна екологічна безпека: проект резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 30 жовтня 1987 року // UN Doc. A/C.2/42/L.34. 1987. 30 oct.

 

4. Последствия гонки разоружения для окружающей среды и другие аспекты эко­логической безопасности // Ежегодный доклад директора-исполнителя ЮНЕП. Найроби, 1987. — 437 с.

 

5. Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Дж. Актуальні проблеми міжнарод- ного права навколишнього середовища. — Львів : Вид. центр ЛНУ, 2002. — 336 с.;

 

6. Суєтнов Є. П. Міжнародно-правова охорона навколишнього природного середовища // Розділ ХХІ підручника Екологічне право. За ред. проф. Гетьма- на А. П. — Харків, Право. — 2013. — С. 398–410.

 

7. NOWPAP.NorthwestPacificActionPlan // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nowpap.org/document.php

 

8. Україна ініціює створення Еко- логічної Конституції Землі // Електронний ресурс. — Режим доступу : http://health. unian.ua/country/665607-ukrajina-initsi­yue-stvorennya-ekologichnoji-konstitutsiji-zemli.html

 

9. Малишева Н. Р. Состояние и основ­ные тенденции развития международного права окружающей среды // Міжнародне право навколишнього середовища: стан та перспективи розвитку. Матеріали Міжнародної науково-практичної кон­ференції. — К. : ТОВ «Видавництво ге­ографічної літератури «Обрії», 2010. — C. 12–20. 

 

 

Прочитано 1769 разів
Ви тут: Home Головна МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ - Краснова Ю. А.